УВАГА! УВАГА! УВАГА!

Шановний відвідувачу, звертаю Вашу увагу, що деякі посилання у дописах, на даний час, не працюють, оскільки вони переспрямовують на російські сайти (докладніше дивись на сторінці "Про блог").

25 жовтня 2026 р.

Український хронограф. Ukrainian chronograph. Історичний календар. Historical calendar. 25 жовтня. Листопадовий рейд.

25 жовтня 1921 року – початок Другого зимового походу.

    
    25 жовтня 1921 року розпочався Другий зимовий похід загонів армії УНР, ідея якого передбачала об’єднання селянського протестного руху та підняття загального антибільшовицького повстання з метою відновлення державності. 
    Повстанська армія була розділена на три групи: Волинська на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником у складі 879 осіб, Подільська на чолі з підполковником Михайлом Палієм (згодом – полковник Сергій Чорний) у складі 374 осіб та Бесарабської на чолі з генерал-хорунжим Андрієм Гулим-Гуленком чисельністю близько 300 осіб. Остання, маючи район операцій Тирасполь-Одесу, мусила виконати відволікаючу функцію. Подільська група, відтягуючи на себе певну увагу противника, згодом мусила з’єднатися з головною Волинською, що через Волинь прямувала б на Київ. 
    Бесарабська група запізнилася з виступом і одразу після переходу кордону, зустрінута загонами Червоної армії, була змушена повернутися назад і покладені на неї функції не виконала. Першим з Подільської групи польсько-радянський кордон у ніч на 25 жовтня перейшов поблизу села Голенищеве (нині – Чемеровецького району Хмельницької області) розвідувальний загін під командуванням Павла Суморківа. Основні сили Михайла Палія потрапили на територію УСРР біля села Бондарівки близько 2 години ночі 26 жовтня. Після кількох успішних боїв група, однак, не змогла з’єднатися з Волинською групою та з боями повернулася до Польщі. 
Тютюнник Юрій Осипович – український військовий діяч,
генерал-хорунжий армії УНР. Фото з архіву СБУ
    Ударна Волинська група перейшла кордон 4 листопада у районі сіл Борове і Нетреби. Після короткочасного захоплення Коростеня групу почала переслідувати 9-а кавалерійська дивізія Григорія Котовського. 17 листопада у бою під Малими Миньками група була розбита, а 22-23 листопада 360 полонених бійців Волинської групи були розстріляні біля села Базар.
    Керівнику походу Юрію Тютюннику разом з невеликим загоном вдалося відірватися від переслідування та перейти польський кордон. 
    Другий Зимовий похід частин Армії УНР став останньою героїчною спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Історичний календар. Historical calendar. 25 жовтня. Битва при Азенкурі.

25 жовтня 1415 року - битва при Азенкурі.

    

Мініатюра зі сценою битви з французького манускрипту ⅩⅤ ст.

«Зерцало історичне» Вінсента із Бове
    25 жовтня 1415 року англійська армія Генріха ⅤЛанкастера, втомлена і голодна, опинилася біля села Азенкур перед позиціями французьких військ, що в шестеро переважали її чисельністю. Битва, що розпочалася, незабаром завершилося однією з найграндіозніших перемог, коли-небудь здобутих Англією. Важкоозброєні воїни і стрілки з довгими луками армії Генріха Ⅴ відбили одну за одною атаки французів, а потім розгромили війська суперника, вбивши сотні французьких дворян і втративши всього 150 англійських воїнів. 
    Таким чином, під Азенкуром в Нормандії, англійська армія завдала нищівної поразки значно переважаючим французьким військам під командуванням конетабля Шарля Ⅰ д’Альбре і маршала Жана Ⅱ ле Менгра. Це дозволило розгорнути масштабне завоювання півночі Франції і змусило французького короля Карла VI Божевільного у 1420 році визнати Генріха V спадкоємцем французького престолу.
Азенкур на карті
    
        Хоча як це не дивно, але остаточна перемога Генріха особливого значення не мала. Він так ніколи і не зміг одягнути другу корону. Генріх помер в 1422, на сім тижнів раніше свого тестя, передавши титул своєму сину - Генріху VI, що був ще немовлям. Столітня війна не закінчилась. Вона тривала до 1453 року, але перемога Генріха V при Азенкурі сповістила початок періоду переваги Англії, який закінчився лише у наступному поколінні.

    Говорять документи:
    Жан де Ваврен був сином фламандського лицаря, що спостерігав битву біля Азенкура із шеренг французького війська. 
    "Без числа французькі важкоозброєні воїни пішли в атаку; їхні коні, поранені стрілами, збожеволівши, кинулися геть від ворога, їх приклад наслідували багато французів, які розвернулися і втекли. Незабаром англійські лучники, побачивши авангард, що біжить, вийшли з-за свого частоколу, кинули на землю луки і сагайдаки, і, вихопивши мечі, чекани, молоти, сокири, соколині дзьоби та іншу зброю, кинулися туди, де вони бачили вільні місця, відкинули і перебили французів".

ВІДЕФАЙЛ: 
можна переглянути фільм "Генріх Ⅴ" (художній фільм 1989 р.; екранізація п’єси Вільяма Шекспіра. Фільм можна знайти у мережі Internet)

24 жовтня 2026 р.

Історичний пантеон. Historical pantheon. Гораціо Нельсон.

Коротко про великих. Briefly about great people. Гораціо Нельсон. Великий флотоводець. "Rule, Britannia!" 


Гораціо Нельсон
Є імена, що залишаються в історії, мов вітрила на обрії після далекого плавання. Одне з них – Гораціо Нельсон, британський флотоводець, чиє життя стало частиною морської легенди. 
В кінці XVIII століття Великобританія зіткнулася віч-на-віч з великими труднощами. Її багаті американські колонії оголосили про свою незалежність, і спроби Англії їх упокорити ні до чого не привели. Революція, що спалахнула в сусідній Франції  призвела до ряду війн, в ході яких прославився молодий генерал Наполеон Бонапарт, що незабаром проголосив себе імператором. Почавши завойовницькі походи, він прагнув підірвати могутність Англії, а, в кінцевому рахунку, завоювати її. Перешкодити цьому міг тільки англійський флот, який славився не тільки міццю, але і, перш за все, майстерністю своїх моряків – як матросів, так і адміралів. 
Кращим з них був Гораціо Нельсон, який не програв в житті жодної морської битви. Саме під його командуванням англійський флот здобув знамениту перемогу при Трафальгарі, що змусила Наполеона відмовитися від планів вторгнення до Англії. 
Він розпочав службу на флоті ще дванадцятирічним юнаком, пройшов крізь небезпеки морських походів і здобув славу завдяки перемогам у битвах біля Абукіра (1798), Копенгагена (1801) та Трафальгара(1805). 
21 жовтня 1805 року під час Трафальгарської битви, яка завершилася перемогою британського флоту над французько-іспанськими силами, Нельсон був смертельно поранений на борту корабля HMS Victory. Його життя обірвалося в мить найбільшого тріумфу. 
Так завершився шлях адмірала, чиє ім’я стало символом військово-морської історії Великої Британії. А море, що було його стихією, назавжди зберегло пам’ять про людину, яка присвятила йому своє життя. 
А сам адмірал Нельсон став одним із символів англійської історії, увійшовши до числа героїв, про яких англійці дізнаються ще в ранньому дитинстві.
Колона Нельсона на Трафальгарській площі в Лондоні. Зображення junk251 з сайту Pixabay
P.S. Цікавий факт. 
Коли нацисти готувалися до висадки на Британські острови, Гітлер мріяв вивезти з Лондона особливий трофей. Фюрера спокусила 46-метрова колона, що стоїть на Трафальгарській площі і яка увінчана статуєю адмірала Нельсона. У секретних планах підкреслювалося: "Колона Нельсона символізує військово-морську міць і світове панування Великобританії. Символом німецької перемоги стане перенесення колони в Берлін". 
Вторгнення не відбулося - Англія виявилася такою ж неприступною, як і за часів Гораціо Нельсона. А кам'яний адмірал як і раніше красується на Трафальгар-сквер, нагадуючи про свої подвиги на славу Британії.


Матеріал на інших сайтах:

21 жовтня 2026 р.

Історичний календар. Historical calendar. 21 жовтня. Трафальгарська битва: "Англія очікує, що кожен виконає свій обов'язок"

21 жовтня 1805 року - Трафальгарська битва.

Трафальгарська битва
    Перемога віце-адмірала Нельсона над об’єднаним франко-іспанським флотом 21 жовтня 1805 року - це одна з найбільших подій в світовій військово-морській історії і грандіозний тріумф  військово-морського мистецтва Нельсона. 
Біля мису Трафальгар відбулася найбільша битва періоду Наполеонівських воєн між англійським і іспано-французьким флотами. У битві брали участь 33 кораблі союзників і 27 кораблів англійців. Англійці вщент розгромили франко-іспанський флот. Союзники втратили також близько 7000 чоловік убитими, пораненими і полоненими, англійці - близько 1500. В цій битві Велика Британія отримала повну перемогу. Франція та Іспанія втратили 22 кораблі, Велика Британія - жодного. 
Правда Великобританія понесла величезну втрату у цій битві: за пів години до закінчення бою був поранений і помер командувач британським флотом адмірал Гораціо Нельсон.

«Жахлива тіне, не чекай на мене, ні, коли мій голос назве тебе, щоб бути підлим і ображати тебе у твоєму останньому подиху: англійцю, я тебе ненавидів, герою, я тобою захоплююся!»

Панорама «Смерть Нельсона» Деніела Маклайза (1864)

20 жовтня 2026 р.

Історичний календар. Historical calendar. 20 жовтня. Наварин.

20 жовтня 1827 року - битва у Наваринській бухті.

Битва у Наваринській бухті.

Зображення з журналу "100 битв, що змінили світ"
Битва у Наваринській бухті, що знаходиться на заході Пелепоннесу, стала переломним моментом у війні за незалежність Греції від Османської імперії. Турецько-єгипетський флот був знищений об’єднаною ескадрою, що складалася з кораблів Російської імперії, Великої Британії і Франції, яка була спрямована до берегів Греції, щоб примусити Туреччину визнати автономію греків. Це, до речі, була остання масштабна битва вітрильного флоту в історії людства. 
Наваринська бухта на карті

Сама ж війна завершилась перемогою наступного року, коли, знесилені російським наступом у Болгарії, османські війська під ударами французького десанту були змушені залишити Південні Балкани після 400 років панування. 
І хоча перемога забезпечила незалежність Греції, керівництво Великобританії та Франції було стривожене тим, що в результаті битви Російська імперія отримала значні переваги, що будуть закріплені нею в ході російсько-турецької війни 1828 року, що розпочнеться незабаром. 

18 жовтня 2026 р.

Український пантеон. Видатні українці. Ukrainian pantheon. Outstanding Ukrainians. Софія Русова.

Софія Русова: жінка, яка присвятила життя українській освіті.

    «Уся діяльність Софії Русової засвідчувала, що Україна має тип жінки-громадянки, котра не є продуктом оточення, а сама своїм впливом творить це оточення». 
М. Шаповал
        

Софія Русова. Фото Юзеф Хмелевський.

https://odessa-memory.info/ru/index.php?id=711
Є люди, чиї ідеї продовжують жити крізь десятиліття. Софія Русова - одна з тих постатей, які заклали важливі підвалини української національної освіти, відстоювали право дитини на всебічний розвиток і наголошували на значенні рідної мови у вихованні особистості. 
Софія Федорівна Русова (1856–1940) - видатна українська педагогиня, просвітниця та громадська діячка, яка присвятила життя розвитку національної освіти. Народилася вона 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині. Значну частину свого життя присвятила громадській і просвітницькій діяльності, розвитку української школи та дошкільного виховання. 
Її діяльність розгорталася в час, коли українська мова й культура зазнавали обмежень, а питання національної школи було невіддільним від боротьби за культурні права українців. Педагогиня розглядала освіту не лише як засвоєння знань, а і як засіб формування самостійної, морально відповідальної та свідомої особистості. Її погляди були спрямовані на розвиток національної школи, у якій дитина могла б пізнавати світ через рідну мову, культуру й традиції. 
Особливе місце в її діяльності посідало дошкільне виховання. Софія Русова обстоювала думку, що виховання має враховувати індивідуальність дитини, її природні здібності, потреби й життєвий досвід. Вона підкреслювала важливість рідної мови, національної культури та зв’язку виховання з життям народу. Разом із сестрою Марією Софія Русова відкрила в Києві дитячий садок, займалася педагогічною працею, створювала навчальні матеріали та обстоювала право дітей навчатися рідною мовою. Вона вважала, що освіта має спиратися на національну культуру, розвивати самостійне мислення й поважати індивідуальність кожної дитини. 
Для Русової школа була не лише місцем здобуття знань, а й важливим осередком формування національної свідомості. Рідна мова, історія та культурні традиції мали допомагати молодому поколінню усвідомлювати власну належність до українського народу. 
Під час Української революції 1917–1921 років Русова долучилася до державотворчих процесів і діяльності Української Центральної Ради, працюючи задля розвитку українського шкільництва. Навіть в еміграції, куди вона виїхала після поразки визвольних змагань, продовжувала педагогічну й наукову діяльність.
Іфографіка. Софія Русова. Згенеровано ШІ
Софія Русова – борчиня за права жінок: від Центральної Ради до міжнародних трибун.
    Софія Русова увійшла в історію України не лише як видатна педагогиня, а й як одна з організаторок українського жіночого руху. Вона відстоювала важливу роль жінки в культурному, освітньому та громадському житті, підтримувала залучення жінок до суспільної діяльності. Вона була переконана: рівноправ’я жінок та їхня соціально-політична активність є необхідною умовою побудови міцної держави. 
Так, Русова увійшла до складу Української Центральної Ради разом із Людмилою Старицькою-Черняхівською та Марією Грушевською, працюючи над розбудовою українського шкільництва. 
1919 рік став важливим етапом її організаційної роботи. У Кам’янці-Подільському було створено Українську жіночу національну раду, яку очолила Софія Русова. Організація прагнула об’єднати українські жіночі об’єднання та налагодити зв’язки з жіночими організаціями за кордоном, представляючи українські інтереси на міжнародній арені. 
Перебуваючи в еміграції, Русова продовжувала цю діяльність. Вона представляла українське жіноцтво на міжнародних жіночих зібраннях, зокрема в Гаазі, Женеві, Відні та Копенгагені. У 1934 році на Жіночому конгресі у Станіславові (нині Івано-Франківськ) її було обрано почесною Головою Всесвітнього союзу українок. 
Важливим напрямом її діяльності було також осмислення внеску жінок в українську історію та культуру. Русова прагнула, щоб їхня праця й суспільна роль посідали належне місце в національній пам’яті. Зокрема, вона написала вагому працю «Наші визначні жінки» (1934), де дослідила й популяризувала роль українських жінок у державотворенні та культурі. 
Життя Софії Русової доводить, що національне відродження неможливе без двох рівноцінних складових - національної освіти та активного громадянського суспільства, у якому жінки мають рівні права й відіграють провідну роль. 
Софія Русова - одна з тих діячок, які поєднали просвітництво, педагогіку й громадську активність. А її ідеї дають змогу побачити, як історія освіти пов’язана з історією національного руху та становленням української державності. 
Сьогодні спадщина Софії Русової - це нагода замислитися над роллю освіти у збереженні української ідентичності та передаванні історичного досвіду наступним поколінням.
 
 
P. S. До речі, цікавий факт про УНР:
Україна – одна з перших країн, яка ввела жінкам виборчі права!
У 1917 році Українська Народна Республіка стала однією з перших держав у світі, де жінки отримали право голосу та можливість балотуватися на виборні посади. На виборах до Українських Установчих Зборів у 1918 році жінки не лише голосували, а й були серед кандидатів. Наприклад, Софія Русова та Марія Грушевська відігравали активну роль у політичному житті молодої української держави.
Для порівняння: у США жінки отримали виборчі права лише у 1920 році, у Франції – в 1944 році, а в Швейцарії – аж у 1971-му!

Матеріал на інших сайтах:
1.  Народна школа Софії Русової.
2.  Неофіти українства: Софія Русова.
3.  Софія Русова - педагогиня-новаторка й "мама" українського дошкілля: 50 фактів про видатну освітянку.
4.  Софія Русова: перша жінка, яка стала "міністром" освіти України в Центральній Раді.
5.  Софія Русова: Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо.
6.  Софія Русова – українка за вибором.
7. Ця українка сиділа 5 разів у тюрмі, бовідстоювала нашу мову й таємно вивозила рукописи Шевченка.

20 вересня 2026 р.

Історичний календар. Historical calendar. 20 вересня. Навколосвітнє плавання

20 вересня 1519 року - початок першого навколосвітнього плавання. 


Портрет Фернана Магеллана невідомого художника,
XVI—XVII століття (Галерея Уффіці, Флоренція)
20 вересня 1519 року з порту Санлукар-де-Баррамеда на пошуки альтернативного західного шляху до Індії та островів прянощів вирушила іспанська експедиція з п’яти кораблів на чолі з португальським мореплавцем Фернаном Магелланом.
Вона завершилась через 1081 день, коли лише один вцілілий корабель з вісімнадцятьма моряками під командуванням Хуана Себастьяна Елькано повернувся на батьківщину і завершив перше задокументоване кругосвітнє плавання.
Карта подорожі Магеллана та її завершення через 16 місяців після смерті Магеллана судном «Вікторія», одним із п’яти суден, що розпочали мандрівку
Перетнувши Атлантичний океан, в листопаді наступного року експедиція відкрила протоку між Атлантичним і Тихим океанами (сьогодні носить ім’я Магеллана), яку змогли подолати лише три судна, і в квітні 1521 року досягла сучасних Філіппін, де у сутичці з туземцями Фернан Магеллан загинув. 
Сучасна репліка караки «Вікторія»
Вцілілі члени експедиції двома кораблями 6 листопада 1521 року досягли Молуккських островів і, завантажившись прянощами, відправились до Іспанії – «Тринідад» безуспішно спробував це зробити через Тихий океан, а «Вікторія» під командуванням Хуана Себастьяна Елькано з 18-а моряками і 26 тоннами гвоздики і кориці перетнула Індійський океан і 6 вересня 1522 року досягла іспанського порту Санлукар де Барамеда, а через кілька днів – Севільї.

26 квітня 2026 р.

Історичний календар. Historical calendar. 26 квітня. ЧАЕС - точка глобальної небезпеки.

 26 квітня 1986 року - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.

40 років після Чорнобильської катастрофи, а світ знову на межі ядерної загрози. Окупація ЧАЕС у 2022 році, окопи російських військ у Рудому лісі, атака дроном рф укриття 4-го реактора. Чорнобиль більше не лише символ трагедії 1986-го. Сьогодні це – точка глобальної небезпеки і інструмент ядерного шантажу. 

26 квітня 1986 року - день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалася хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон переніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії. 
Фото Юрія Дем'яника. м. Берестин
З моменту аварії на Чорнобильській АЕС минає 40 років, але її наслідки і досі обговорює світова наукова спільнота. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів подібна техногенна катастрофа стала неминучою. Злочинне приховування владою інформації, з одного боку, поглибило непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого - спричинило активізацію екологічного і національно-демократичного рухів, що в кінцевому підсумку призвело до розпаду СРСР.

Матеріал на інших сайтах: 

Також дивись матеріал у цьому блозі:

25 квітня 2026 р.

Історичний календар. Historical calendar. 25 квітня. Габбл.

 25 квітня 1990 року - виведено на орбіту телескоп Габбл.

25 квітня 1990 року екіпаж космічного човника «Дискавері», що стартував з мису Канаверал (Флорида) напередодні, вивів на орбіту телескоп Габбл. 

Космічний телескоп «Габбл» на орбіті,

побачений з космічного корабля «Атлантіс» 2009 року
Задуманий в 1940-х роках, спроектований в 1970-х, збудований в 1980-х, Габбл має роздільну здатність, що вдесятеро перевищує можливості наземних лабораторій і дає можливість проводити неспотворену земною атмосферою зйомку астрономічних об’єктів. 
Телескоп розміром з автобус і вартістю півтора мільярда доларів працює на сонячній енергії і робить один оберт навколо Землі з періодом 97 хвилин. Серед багатьох унікальних фотографій, отриманих при допомозі Габбла, є поверхня Плутона, зіткнення комети з Юпітером, газові туманності і віддалені галактики. 


18 квітня 2026 р.

Історичний пантеон. Historical pantheon. Забуті володарки.

Королеви, що зникли в темряві.


Хатшепсут

   
Жіноча статуя Хатшепсут
    Хатшепсут була однією з небагатьох жінок, кому судилося посісти трон Стародавній Єгипет не як дружині володаря, а як самій володарці. Спершу вона стала регенткою при своєму юному пасинку, та з плином часу її влада зросла настільки, що вона взяла до рук усі царські повноваження й постала перед народом як повноправний фараон.
    Щоб утвердити своє право на престол, Хатшепсут прийняла традиційні титули правителів Єгипту, носила урочистий царський одяг і навіть символічну бороду фараона - знак священної влади. 
    Її правління стало добою миру, достатку та розквіту. Вона розширила торгівельні шляхи, відкрила нові джерела багатства для країни та спорудила ряд визначних храмів. Найвеличнішою пам’яткою її епохи став храмовий комплекс у Дейр-ель-Бахрі - витончений кам’яний шедевр, що й нині здіймається серед скель, мов застигла пісня слави.
    Та після смерті володарки її ім’я намагалися стерти з пам’яті нащадків: статуї і зображення нищили, написи змінювали. І все ж час виявився сильнішим за людську заздрість. Хатшепсут повернулася з мороку століть як одна з найвидатніших правительок давнього світу.

Маргарита Анжуйська

    Маргарита Анжуйська у 1445 році стала дружиною Генріха VI і зійшла на англійський престол у тривожну добу, коли над короною вже збиралися хмари політичної смути. Король, слабкий духом і нездатний твердо втримати владу, дедалі частіше поступався обставинам, і тоді Маргарита вийшла з тіні, аби захистити права свого чоловіка та майбутнє їхнього сина.
Маргарита Анжуйська
(історичний фентезійний портрет), XIX ст.
Наділена гострим розумом, непохитною волею та рідкісною мужністю, вона перетворилася не лише на королеву, а й на справжнього провідника своєї династії. У роки Війна Троянд Маргарита стала серцем і мечем дому Ланкастерів, очоливши боротьбу проти могутнього роду Йорків. 
Вона вела перемови, збирала союзників, надихала воїнів і не боялася ступати туди, де вагалися чоловіки. Для своїх прихильників вона була символом стійкості й законної влади, для ворогів - грізною суперницею, чиє ім’я викликало тривогу. Так Маргарита Анжуйська увійшла в історію як одна з найсильніших і найвпливовіших жінок епохи середньовічної Англії.

Ранавалуна I

        Ранавалуна I правила Мадагаскаром з 1828 по 1861 рік - у добу, коли європейські імперії дедалі ширше простягали руки до далеких земель і морських шляхів. Вона зійшла на престол у час великих випробувань і зробила головною метою свого царювання збереження незалежності власного королівства. 
Ранавалуна I
Непохитна у своїй волі та сувора у рішеннях, Ранавалуна рішуче противилася зростанню чужоземного впливу. За її наказом діяльність іноземних місіонерів і торговців була обмежена. Для одних вона стала символом незламності, для інших - володаркою жорсткого характеру, чиї методи викликали суперечки. 
Та попри всі суперечливі оцінки, саме її твердість дозволила острову уникнути колоніального поневолення за час її життя. В епоху, коли багато держав втрачали свободу під натиском могутніх імперій, Ранавалуна І зуміла зберегти суверенітет своєї землі. 
Тому в історичній пам’яті Мадагаскара вона залишилася однією з найсильніших і найвпливовіших постатей - володаркою, яка поставила свободу держави понад усе.

ЦІКАВЕ: Існує легенда, що Ранавалуна страчувала своїх наближених, якщо вони являлись до неї уві сні без попередження.

(Продовження. Початок див. у дописі від 11 квітня 2026 р.,
від 12 квітня 2026 р.)

12 квітня 2026 р.

Історичний пантеон. Historical pantheon. Забуті володарки.

Королеви, що зникли в темряві.


Імператриця Феодора

        Феодора увійшла в історію як одна з найвпливовіших і найсильніших жінок Візантійської імперії. Її шлях до вершини влади був незвичайним: будучи за народженням низького походження, вона зуміла піднятися до імператорського престолу, ставши дружиною Юстиніана I у 525 році н. е. 
Імператриця Феодора. Фрагмент мозаїки в базиліці Сан-Вітале,
VI століття (Равенна, Італія)
Та справжня велич Феодори проявилася не лише в її титулі, а в її розумі, силі характеру й політичній далекоглядності. Вона була не просто імператрицею, а найближчою радницею Юстиніана, його опорою у найскладніші моменти правління. 
Особливо яскраво її рішучість виявилася під час повстання Ніка, коли столицю охопили заворушення, і імператор вагався між втечею та боротьбою. Саме Феодора знайшла слова, що змінили хід історії: вона переконала Юстиніана залишитися і боротися, чим урятувала його владу та стабільність імперії. 
Водночас вона проявляла турботу про суспільство, підтримуючи закони, спрямовані на захист і розширення прав жінок. Її діяльність залишила глибокий слід у візантійській історії, зробивши Феодору символом сили, мудрості й незламної волі.


Імператриця Матильда

Імператриця Матильда – одна з найяскравіших і водночас трагічних постатей англійської історії XII століття. Вона була донькою Генріха I Боклерка і після смерті свого брата була проголошена законною спадкоємицею англійського престолу. Здавалося, доля вже визначила її шлях до корони, проте після смерті батька у 1135 році владу несподівано захопив її двоюрідний брат Стефан Блуаський. 
Імператриця Матильда
Це стало початком тривалого і виснажливого протистояння, відомого як громадянська війна 1135-1154 рр., що занурила Англію в хаос і розбрат майже на два десятиліття. Матильда проявила неабияку силу волі та політичну рішучість: вона боролася за своє право на трон, здобувала перемоги й зазнавала поразок, але не відступала. 
Хоча їй так і не судилося бути коронованою королевою, вона здобула титул «Леді Англії» (лат. Domina Anglorum; англ. Lady of the English) – символ її влади та амбіцій. Її боротьба не була марною: саме вона підготувала ґрунт для майбутнього тріумфу її сина – Генріха II Плантагенета, який згодом став королем і започаткував нову королівську династію в історії Англії. 
Так, Імператриця Матильда не носила корони, але її сила духу, наполегливість і віра у своє право залишили глибокий слід в історії, довівши, що інколи перемога вимірюється не титулом, а спадщиною, яку залишаєш після себе.

Ізабелла Французька (королева Англії)

Ізабелла Французька увійшла в історію як одна з найяскравіших і найсуперечливіших постатей середньовічної Європи. Вона була дочкою французького короля Філіпа IV Красивого і його дружини Жанни І Наваррської. Сестра останніх королів із династії Капетингів. Ставши дружиною Едуард II, вона піднялася на англійський престол на початку XIV століття, але її шлюб виявився далеким від гармонії. 
Ізабелла Французька, XIV ст.
З часом невдоволення правлінням короля, його політикою та оточенням переросло у відкритий конфлікт. Рішуча й амбітна, Ізабелла не змирилася з роллю мовчазної королеви. Вона вступила в союз із противниками короля і в 1326 році наважилася на сміливий крок – вторгнення до Англії. 
Цей виступ став переломним: Едуард II був змушений зректися престолу, а сама Ізабелла здобула грізне прізвисько «Французька вовчиця» – символ її сили, рішучості та безкомпромісності. 
Після повалення чоловіка вона взяла владу у свої руки, правлячи як регентша від імені свого сина Едуард III. У цей період Ізабелла проявила себе не лише як бунтівниця, а й як вправна політикиня, здатна керувати державою у часи випробувань.

(Продовження. 

11 квітня 2026 р.

Історичний пантеон. Historical pantheon. Забуті володарки.

 Королеви, що зникли в темряві.

Історія пам’ятає імена великих королев – Єлизавети, Катерини, Клеопатри – тих, чиї постаті сяють крізь століття. Та поруч із ними жили інші – не менш могутні, не менш сміливі, але мовчки стерті з пам’яті світу. 
Вони тримали у руках не лише корони, а й долі народів: вели війни, здобували перемоги, ламали усталені закони й творили нові. Їхня сила лякала, їхня воля дратувала, їхня велич ставала загрозою. І тому їх позбавляли тронів, замикали в холодних монастирях або ж прирікали на смерть – разом із їхніми історіями. 
Час поглинув їхні імена, але не стер їхнього сліду. 
Тож згадаємо їх – тих, чиї голоси колись змусили світ змінитися, і віддамо їм належну шану, повернувши хоча б крихту тієї слави, яку в них відібрали.

Артемісія І Карійська

Артемісія І була царицею давньогрецького міста Галікарнас і флотоводцем Перської імперії. Вона воювала під командуванням перського царя Ксеркса I під час греко-перських війн і брала участь у битві при Саламіні в 480 році до нашої ери. До речі, вона не радила атакувати грецький флот за тих обставин. Проте Ксеркс не прислухався до її думки. Утім, у самій битві Артемісія вправно керувала флотом й зуміла зберегти свої морські сили від знищення. 
Артемісія в битві при Саламіні

Після цього вага Артемісії I при перському дворі виросла. Ксеркс навіть доручив опікуватися їй своїми дітьми у м. Ефесі, а пізніше прийняв її пораду залишити Грецію. 
Імовірно, останні роки життя Артемісія I провела у спокої і спочила у м. Галікарнас. 
Її лідерські якості зробили її однією з небагатьох жінок-полководців, про яких писали, згадуючи стародавні війни. Стародавні історики, зокрема Геродот, вихваляли її мужність і майстерність, і навіть її вороги, як повідомляється, захоплювалися її здібностями.

Разія Султана

Разія ад-Дін
    
Разія Султана стала першою і єдиною жінкою, яка правила Делійським султанатом (середньовічної ісламської імперії в Індії) у 1236 році. Вона прийняла титул султанки замість султана, особисто очолювала свої війська та з’являлася на публіці не в жіночому, а у чоловічому одязі.  
Разія була єдиною жінкою, яка обіймала престол Делі. Вона правила протягом 3,5 років. Історики описують її як велику, проникливу правительку, справедливу, благодійну покровительку вчених, що творить правосуддя, дбає про своїх підданих, має військовий талант і наділену всіма чудовими якостями і властивостями, необхідними правителю.
Незважаючи на її здібності, багато хто чинив їй опір просто тому, що вона була жінкою. Зрештою її змусили зректися влади, але вона залишається однією з найвидатніших правительок в історії середньовічної Індії.

Христина І

Христина Шведська стала королевою в 1632 році у віці лише шести років після смерті батька. Вона виросла однією з найосвіченіших монархів свого часу, а її двір став центром інтелектуального життя Європи. 
Королева Христина
Будучи королевою, Христина відчувала себе понад бар’єрами в суспільних справах, навіть в особистому житті. Воліла розкоші, слави, святкового способу життя. Королівський двір дивував балами, святами, розвагами. Біля молодої королеви крутилися фаворити, здебільшого іноземці, з якими Христина почувала себе впевненіше. Але вона охоче спілкувалася з видатними людьми того часу, серед яких, зокрема, були Гуґо Ґроцій, Рене Декарт, Блез Паскаль. Христина листувалася з кардиналом Джуліо Мазаріні, який тоді фактично правив Францією. 
Захоплювалася танцями, охоче їздила верхи, переодягалася в чоловічі костюми. 
Христина шокувала Європу, коли зреклася шведського престолу в 1654 році. Пізніше вона переїхала до Риму, перейшла з протестантизму в католицизм і стала покровителькою вчених, художників і музикантів.