Історичний календар. Historical calendar. 28 квітня. Операція "Вісла".

 28 квітня 1947 року - операція "Вісла".

Найбільшою антиукраїнською акцією, здійсненою польськими властями, була проведена у квітні-травні 1947 р. операція «Вісла». 

Операція «Вісла» – етнічна чистка, здійснена протягом квітня-липня 1947 року за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, ПНР та ЧСР. Полягала у примусовій, з використанням військ депортації українців з їхніх етнічних територій, – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, – на території у західній та північній частині польської держави.     О 4-й ранку 28 квітня 1947 року оперативною групою військ «Вісла» розпочалось виселення українців з південно-східних регіонів Польщі на західні та північні території, які раніше входили до складу Німеччини. Операція «Вісла» проводилась під безпосереднім командуванням міністра оборони Польщі маршала Міхала Ролі-Жимерського. 

Прикриваючись необхідністю ліквідації на цих територіях залишків формувань УПА, польське комуністичне керівництво виселило українців з традиційно обжитих ними земель та розселило фактично по всій Польщі. 

Наприкінці 1946 р. на південно-східних територіях Польщі мешкало, за різними даними, 150-200 тис. українців. Для польської влади це означало, що українську проблему не розв’язано. 

У січні 1947 р. військові підрозділи на території південно-східних воєводств одержали наказ скласти списки українських сімей, що їх не переселили в 1944-1946 рр. Було запропоновано план виселення українців і членів змішаних українсько-польських родин на західні землі, приєднані до Польщі за рішенням Потсдамської конференції. На цих землях українці мали асимілюватися з поляками. 

28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського заблокували українські села, а частини прикордонних військ НКВС і чехословацької прикордонної служби перекрили кордон на сході та півдні Польщі від Бреста до Нового Сончу. Упродовж наступних трьох місяців у західні та північні воєводства з теренів Закерзоння (Надсяння, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя) було виселено понад 140 тис. українців. До кінця 1947 р. вивезли ще понад 10 тис. осіб. 

Виселення українців, квітень 1947 року.

    Щоб зібратися, людям давали всього дві-три години. Брати з собою в дорогу дозволяли лише найнеобхідніше. Селян довго тримали в пересильних пунктах. На нових місцях, як правило, переселенцям виділяли найгірші землі. Не лише влада, а й сусіди ставилися до них переважно вороже, називаючи «українськими бандитами». На «нових» місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені колишніми власниками-німцями господарства. Українців було позбавлено церкви, школи й інших можливостей розвивати власне суспільно-культурне життя. Польська влада переслідувала навіть найменші прояви побутового культивування українських національно-культурних традицій. 

Акція нерідко супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали, старовинні церкви руйнували, представників української інтелігенції та селянства за підозрою у сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожні Сілезького воєводства, створеного спеціально для «підозрілих» українців на території колишнього гітлерівського концтабору «Аушвіц-Біркенау». Тут було ув’язнено майже 4000 осіб. За час функціонування концтабору (травень 1947 р. – січень 1949 р.) загинуло близько 200 в’язнів.

Інфографіка з сайту uinp

На думку українського історика Я. Дашкевича «Акція «Вісла» – єдина депортація середини 20 ст., виконана як помста за національно-визвольну боротьбу із застосуванням колективної відповідальності (кожного українця трактують як націоналіста, співучасника УПА). 

Акція була спадкоємною до довготривалої тенденції польської політики «остаточного розв’язання» українського питання із застосуванням політичної провокації та брутальної сили, щоб довести до етноциду.» 

Говорять документи: 

1. З листівки УПА з приводу виселення українців з українських етнічних земель в Польщі: 

"Смерть тиранії!

Воля людині!

Воля народам!

До українського населення за «лінією Керзона» 

... У нас, в цілій Україні, шаліє далі жорстокий нелюдський терор НКВД, а нас, українців, жителів Лемківщини, Надсяння, Грубешівщини, Холмщини і Підляшшя, намагаються большевицько-польські людоїди вигнати з наших рідних осель. 

Українці! 

Ніхто з нас не сміє на це мовчки погодитися. Не сміємо вгнутися перед чужим терором, але мусимо виступити до рішучої оборони і мусимо своїми ділами доказати перед цілим світом і перед майбутньою історією, що це є насильство, безправство й масовий злочин людоїдства. Не позволимо себе нікому застрашити, стероризувати й вивезти, ми не вівці і не худоба, щоб нас безправно переганяти з місця на місце, виселювати, вивозити, знищувати. На тій землі, в тих хатах і в тих наших рідних селах, прожили наші предки тисячі років. І ми хочеми далі жити в них. У тих наших стареньких церквах і гробах – святі кості наших батьків, які проклянуть тих, що їх зрадять і покинуть... 

Лютий 1946 р. 

Українські повстанці". 

Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3-х т. – Т. 2. – 1946-1947рр. – Львів, 1998. – С. 57-58.

2. Зі спогадів Хелени і Шимона Бвоншчаки, нар. обоє у с. Чертижному: 

«...Ми мали декілька зупинок у великих містах: Горлиці, Явожно і Вроцлаві. Найбільше ми побоювалися зупинки в Освенцимі, ми думали, що нас везуть до концтабору. Через деякий час, однак, ми рушили далі. Найгіршою була зупинка у Явожно. Дійшло там до великої трагедії. З потягу було забрано на допит багато чоловіків і священиків у зв’язку з нашою уявною співпрацею з УПА. Ми боялися, що вже ніколи не побачимо наших близьких, що будуть убиті – так справді нізащо. Найгірше було те, що ми нічого не могли зробити. Кожен добре знав, якщо піднімемо бунт, то теж потрапимо на допит. Панувала тиша, спричинена смутком, печаллю, жахом і безпомічністю. Навіть не мали надії, що ще їх колись побачимо, бо Явожно відоме своєю жорстокістю, побиттями і тортурами». 

3. Зі спогадів Ярослава Вайди (1936 р. н.), уродженця села Терка (колишнього Львівського повіту): 

«28 квітня із самого ранку жовніри польського війська оточили наше село і дали людям лишень дві години на пакування господарського реманенту, своїх речей та худоби. Це стосувалося українців, що проживали в селі. У цьому хаосі, наповненому криками та плачем, люди не могли одразу збагнути, що ж насправді відбувається, та й, зрештою, і не знали, куди і для чого їх будуть вивозити. Після відведеного часу колона людей у супроводі військових вирушила до пункту збору. Хто на возі, а більшість – пішки за возами, на яких було усе, що вдалось прихопити. Збір був у містечку Лукавиця, що майже за 25 кілометрів від Терки. У перший день, як тільки ми прибули з Терки до Лукавиці, – всіх, кого підозрювали у співпраці з УПА, в тому числі нашого батька, відокремили від інших і забрали до концтабору в Явожні. Ми думали, що вже ніколи не побачимо його. Нас залишилося троє братів-сиріт. Ми їхали з Лукавиці на нове місце призначення щонайменше два тижні. Прибули на північний захід Польщі до Старгарда Щецінського. Звідти нас вантажівками завезли до Сухані, що близько 20 км на схід від Старгарда. Там ми побачили чималий гурт поляків, що вибирали собі з новоприбулих дармову робочу силу. Мене, старшого брата Романа та молодшого Юліана також розібрали господарі для праці і проживання. Ми працювали в різних господарів зранку до вечора і не мали змоги навіть бачитися. Зустрілись аж восени, коли пішли до школи. Я в хліві викидав гній, пас худобу, словом, що мені казали, те й мусив робити. Не можу нарікати, бо господарі добре ставилися до мене – не кричали, не били. Ми втрьох з братами ходили до школи до січня 1948 р., коли батька випустили з концтабору. Він нас усіх позбирав, і ми мешкали у селі Жуково, у напіврозваленій хаті разом з коровою. Вона в одній кімнаті, а ми в другій. Повертатися після виселення до рідних місць не можна було. За це саджали до в’язниці або відсилали до концентраційного табору до Явожна».

Матеріал на інших сайтах:

1. Акція “Вісла”. 1947 рік (28 квітня - 29 липня).

2. Операція "Вісла": геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка?

3. Оцифровано документи про операцію "Вісла". СКАНИ.

4. 75 років акції «Вісла».

5. Операція «Вісла»: як «остаточно вирішили українське питання» у Польщі.

6. Операція «Вісла»: опубліковано ексклюзивні документи про масову депортацію українців комуністами Польщі.

7. Операція «Вісла».

Відео дивись ТУТ.

Історичний календар. Historical calendar. 25 квітня. "Революції гвоздик".

 25 квітня 1974 року - "Революція гвоздик" або "Революція капітанів" у Португалії.

"Революція гвоздик. 1974 р. Фото з сайту BBC News Brasil 

    «Революції гвоздик», яка відбулася у Португалії 25 квітня 1974 року, виповнюється пів століття. Тамтешні військові відмовилися підтримувати авторитарний режим та сприяти колоніальній політиці владі. Режим упав, заморські володіння країни отримали свободу, і остання імперія Європи припинила існування. 

Серед європейських держав Португалія почала експансію «за море» першою, а втратила статус імперії останньою. Повний перелік колоній Португалії включав 69 позицій. Країна володіла землями в Африці, Азії, Америці, у Перській затоці та в Атлантиці. Щось із цих надбань Португалія втратила ще в епоху Відродження, але деякими з колоній володіла аж до 1974 року. 

За свідченням істориків, Португалія другої половини ХХ ст. була однією з найбідніших країн Європи та мала найвідсталішу економіку. Вона жила за рахунок ресурсів, які викачувала з колоній. Країною з 1932 року керував Антоніу де Олівейра Салазар, котрий дотримувався доктрини лузотропікалізму. Вона полягала у проголошенні португальців «найкращими колонізаторами» серед усіх європейських народів. 

При цьому для «найкращих колонізаторів» армія була єдиним можливим соціальним ліфтом. Незаможні португальці йшли у військо за преференціями, але офіцерського складу Португалії бракувало. І тоді влада надала випускникам вишів пільги, і ті, поступивши на службу в армію, відразу отримували звання капітанів. Саме тому «революцію гвоздик» ще називають «революцією капітанів», адже повстання підняли військові, які мали саме це військове звання. 

Формально Португалією керував президент Амеріку Томаш, але всі важелі впливу і реальна влада перебували в руках прем’єр-міністра Антоніу Салазара. У 1968-му 79-річного диктатора вразив інсульт, і Томаш оголосив про відсторонення Салазара від державних справ. Наступним прем’єром став Марселу Каетану, який в усьому продовжував політику Салазара. 

Антоніу де Спінола. Фото з сайту ГЛАВКОМ.

А в 1974 році на політичному небосхилі Португалії запалала нова зірка – генерал Антоніу Себастьяу Рібейру Спінола. Він виступав проти колоніальних війн, які вела Португалія. І навіть написав про це книжку – «Португалія і майбутнє». Діяльність Спіноли почала дратувати Каетану, і той вирішив відправити генерала у відставку. Але все вийшло навпаки: Спінола відправив у відставку Каетану. Військовий став одним з очільників «Руху збройних сил», до якого на момент заснування входило 130 офіцерів (переважно у капітанському званні). Всі вони мали б бути відправленими до Африки – гамувати тамтешні бунти. Але «Рух збройних сил»  вирішив натомість підняти бунт на батьківщині. Вже через шість годин після початку революції Каетану поступився вимогам заколотників. Пізніше його та президента Томаша вислали до Бразилії. Державний переворот вийшов майже безкровним: лише чотирьох революціонерів було вбито. 

Переворот під музику і з квітами.

    Коли в ніч з 24 на 25 квітня 1974 року в ефірі португальського радіо зазвучала пісня E Depois do Adeus, то це був сигнал для повстанців про початок перевороту. «Рух збройних сил» почав захоплення стратегічних пунктів влади в країні та закликав громадян не виходити на вулиці, проте тисячі лісабонців вийшли на вулиці, щоб підтримати повстанців. 

"Революція гвоздик" Фото з сайту ГЛАВКОМ.

Місцем масового скупчення людей став квітковий ринок столиці – хтось з учасників революції взяв гвоздику і вставив її у ствол гвинтівки. Пізніше цей жест був повторений неодноразово. Він мав символічне значення: цивільне населення, яке не прагнуло кровопролиття та помсти, а лише хотіло зміни влади, перетворило військовий заколот на народну революцію. 

Молодші та середні офіцери з «Руху збройних сил» повалили диктаторський режим Марселу Каетану. Безкровна «революція капітанів» дала змогу звільнити з тюрем Португалії політичних в’язнів і повернутись на батьківщину політичним емігрантам. Тимчасовим президентом став генерал Антоніу Спінола, а 16 травня був сформований Тимчасовий уряд, котрий заявив про намір провести демократизацію країни і надати незалежність Анголі, Мозамбіку і Гвінеї-Бісау. 

І, хоча після революції не все йшло гладко, Португалія подолала період політичної турбулентності. Сьогодні ж Португалія – демократична розвинена країна з 10-мільйонним населенням, яка є членом ЄС з 1986 року і яка обстоює спільні для європейського світу цінності.

(За матеріалами сайтів ГЛАВКОМ, ЦЕЙ ДЕНЬ В ІСТОРІЇ, BBC)

Український пантеон. Видатні українці. Ukrainian pantheon. Outstanding Ukrainians. Петро Болбочан.

 Болбоча́н Петро Федорович – український військовий діяч, полковник Армії УНР, очільник Кримської операції проти більшовиків.

Петро Болбочан.
Фото з сайту Український інститут національної пам’яті

Командувач 1-го Українського Республіканського полку (полк імені УНР), 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Блискуче провів Кримську операцію у квітні 1918-го. Більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. 

Петро Болбочан – одна з найяскравіших постатей Української революції 1917-1921 років. Завдяки його військовому таланту в 1918-1919 роках було визволено більшу частину України і Крим. Талановитий, ерудований військовий, він володів надзвичайними якостями справжнього лідера. Його поважали і прості солдати, і командний склад, він часто викликав заздрість та ненависть у бездарних воєначальників і політиків. 

Петро Болбочан, за спогадами сучасників, притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька». 

Народився в Хотинському повіті Бессарабської губернії в родині священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію та Чугуївське піхотне юнкерське училище. 

З жовтня 1916 року у званні капітана. Від листопада 1917-го року командував 1-м Українським Республіканським полком (інша назва – полк імені УНР), сформованого з вояків-українців 5-го армійського корпусу. Наступного місяця полк включено до складу 2-ї Сердюцької дивізії військ УЦР. Із лютого 1918 року був командиром 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. У березні переформований на 2-й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. У квітні очолив Кримську групу Армії УНР. 

Під час гетьманату отримав звання полковника. Підтримав повстання проти Скоропадського. Одразу після відновлення УНР призначений головнокомандувачем Лівобережного фронту військ Директорії. У січні 1919 року був заарештований у Кременчуці командиром Волохом, перевезений під вартою до Києва, тоді до Станіславова, де тривалий час жив під наглядом місцевої влади. 

Після невдалої спроби очолити Запорізьку групу Армії УНР заарештований вдруге та засуджений надзвичайним військовим судом до страти за підозрою у намірах державного перевороту.

Пам’ятник Петру Болбочану, Київ. 

Фото з сайту РадіоСвобода

Він мав змогу втекти: прихильні до нього частини пропонували підняти бунт і захистити полковника. Однак він відмовився, сподіваючись у суді відстояти свою честь. Однак військово-польовий суд засудив його до страти. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 28 червня 1919 року на станції Балин на Хмельниччині Болбочана розстріляли. 

Згодом один з очільників більшовицького війська, що рухалось на Україну, Володимир Антонов-Овсієнко визнавав: «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би…».

Матеріал на інших сайтах:

1. 1883 - народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР.

2. Страта полковника Петра Болбочана.

Історичний календар. Historical calendar. 22 квітня. Звільнення Криму.

 22 квітня 1918 року - звільнення Криму від більшовиків.

Карта Кримської операції Армії УНР.
Фото з сайту історична правда.

22 квітня 1918 року кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана почала звільнення Криму від більшовиків. 

Після підписання мирної угоди з Центральними державами в Брест-Литовську, українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим (що формально не належав до УНР) і взяти під контроль Чорноморський флот. 

10 квітня 1918-го з частин Запорізької дивізії була сформована Кримська група на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка й вирушила до Кримського півострова. Вона мала випередити німців (15-та ландверська дивізія генерала фон Коша наступала слідом за групою Болбочана) і заволодіти Таврійським півостровом раніше за союзників. 

18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши вперту оборону червоних. Українці продовжували безупинно насідати на більшовиків, 21 квітня зайняли Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через Сиваш. Загін відчайдух на чолі з сотником Зілинським на мотодрезинах проскочив замінований міст, розігнав найближчу охорону і під прикриттям бронепоїздів Семена Лощенка та Павла Шандрука, що рухались слідом і вели безперервний кулеметний та гарматний вогонь, дезактивував вибухівку. Результатом стрімкого наступу стала повна деморалізація більшовицького війська: піхота захопила окопи червоних, ворог покинув позиції і панічно відступив. У групі Зілинського не загинув жоден вояк. 

Аби не дати противнику отямитись, Петро Болбочан не став очікувати підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків.

Петро Федорович Болбочан

Надвечір 22 квітня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм, вузловою станцією на півночі півострова, і увійшла в місто, вже зайняте німцями. 

До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. 24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня – Бахчисарай. А кінний полк гайдамаків імені Костя Гордієнка на чолі з полковником Всеволодом Петрівим гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня розпочав бої з більшовиками на підходах до міста. Як наслідок, 29 квітня Чорноморський флот підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві. 

Однак успіхи українського війська загострили відносини між союзниками. 26 квітня німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та оголосила ультиматум Петру Болбочану негайно скласти зброю і виїхати з Криму. Після напружених перемовин Кримська група 27 квітня залишила півострів і зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна передислокувалася до околиць Мелітополя. 

Попри такий підсумок, кримський похід виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана і став справжнім тріумфом українського війська, однією з найбільш романтичних сторінок нашої воєнної історії. 

Гетьман Павло Скоропадський саме завдяки акції Петра Болбочана зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Але внаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918-го всі здобутки в Криму було втрачено.

(За матеріалами Українського інституту національної пам’яті)

Матеріал на інших сайтах:

1. Кримська операція Петра Болбочана: зворотній бік.

Історичний календар. Historical calendar. 24 жовтня. "Чорний четвер".

24 жовтня 1929 року - початок Великої депресії.

    Крах американського ринку акцій розпочався 24 жовтня 1929 р. Цього дня на Нью-Йоркській фондовій біржі відбулось обвальне падіння цін акцій, яке набуло катастрофічних масштабів. 

 "Чорний четвер" став початком краху американської економіки - небувалої за глибиною та наслідками економічної кризи - "Великої депресії". Лише за один день сума падіння ціни акцій досягла 10 млрд доларів. Через п’ять днів криза стала загальнонаціональною, а згодом поширилася на весь світ. Вкладники назвали 29 жовтня - день, коли в паніці за безцінь було продано 16 млн  акцій - "чорним вівторком". Фондові біржі Нью-Йорка й усієї Америки посипались як картковий будинок. 

    Так у жовтні 1929 р. драматично закінчилася "нова ера" - період "проспериті". В Америці розпочалася криза перевиробництва, яка невдовзі перетворилася на світову економічну кризу. Тисячі банків, промислових і торговельних компаній збанкрутіли.

 Стрімко зросло безробіття, досягнувши рекордних для країни 17 млн осіб. На околицях міст з’явилися "гувервілі" - поселення безробітних, що втратили житло. Голодуючі вишиковувалися в довгі черги біля благодійних пунктів за безкоштовною їжею. У більшості американців, що вірили у вічність свого "проспериті", криза викликала розгубленість. Через відсутність у США дієвої системи соціального захисту більшість працюючого населення країни покладалася на державу, втручання якої в економічну ситуацію здавалося  єдиним шляхом виживання. 

   Ускладнювало ситуацію те, що адміністрація Г. Гувера вважала причинами кризи розлад світового господарства після війни, а американську економіку - абсолютно здоровою. Президент Г. Гувер не мав рецептів відновлення економіки, він лише прагнув полегшити страждання співвітчизників. У 1932 р. президент розпорядився виділити кошти на громадські роботи, надати позики банкам, проте це не допомогло. Неспроможність адміністрації Г. Гувера подолати кризу призвела до падіння авторитету республіканців у США. 

   На президентських виборах у листопаді 1932 р. переконливу перемогу здобув кандидат від Демократичної партії Франклін Делано Рузвельт.

Погляди на причини «Великої депресії»:

 Існують різні підходи щодо визначення причини "Великої депресії". Кейнсіанці вважали, що зниження сукупних витрат в економіці спричинило падіння доходів і рівня зайнятості. У цій ситуації економіка досягла рівноваги на низькому рівні економічної активності й високому рівні безробіття. Монетаристи стверджували, що "Велика депресія" викликана перш за все скороченням грошової маси через неправильну політику американської Федеральної резервної системи. Австрійська школа економістів вважала, що головною причиною була інфляція грошової маси. Марксисти дотримувалися думки, що "Велику депресію" спричинила криза надвиробництва товарів, притаманна капіталізму. Існує також "теорія біржової бульбашки", що пояснює кризу набагато більшими, ніж потрібно, інвестиціями у виробництво. "Теорія стрімкого приросту населення" пов’язує "Велику депресію" в США зі значною кількістю дітей в американських сім’ях.

Говорять документи:

   Безробітні американські громадяни про своє становище у роки «Великої депресії»:
"Я майже рік без роботи. Я гірник, але усі гірничі підприємства закриті... Ніде нема роботи. ...Я лише хочу знайти нічліжку... Часто я стояв по три години, юшки не вистачало... Доки чекаєш три години юшки, інші у той же самий час теж стоять три години перед нічліжкою. І коли після юшки приходиш до нічліжки, вона вже давно переповнена". (Том Мулі. Вашингтон)
"Я сталевар. Протягом останніх 30 років я працював на сталеварних заводах. Три роки тому мене вигнали на вулицю... Вчора я спав на кораблі під наметом. Звісно, я стою в черзі по юшку... Роботи я вже не шукаю. Добре, що дружина та два сини - теж безробітні - померли". (Чарльз Доль. Фенікс, Аризона)
"У 1931 р. я взагалі пропрацював п’ять днів. Одного разу я побачив, нарешті, оголошення,... щоб отримати роботу в нафтових районах. О 8 год. 50 хвилин я вже був там. О 2 год. 30 хвилин настала, нарешті, моя черга. Вони поставили мені найрізноманітніші запитання, ...сказали, що повідомлять мене протягом трьох тижнів. Три тижні перетворилися на шість довгих місяців... Моя дружина має ще роботу... Вона отримує 21 долар на тиждень. На цьому тижні її черга сидіти вдома...". (Пат Дотерті. Лос-Анджелес).

ВІДЕОФАЙЛ дивись ТУТ.

Історія в одному фото. History in one photo.

Фотоісторія. 

    Білл Гейтс демонструє, скільки документів може містити один CD-ROM диск. США, 1994 рік.

Історичний календар. Historical calendar. 5 серпня. День сфітлофора.

5 серпня 1914 року - перший напівавтоматичний сфітлофор.

    5 серпня 1914 року в американському Клівленді (штат Огайо) компанією American Traffic Signal були встановлені перші напівавтоматичні світлофори конструкції Джеймса Хога. Вони мали червоний і зелений сигнал, а керував ними поліцейський, який сидів у спеціальній будці.

Історичний календар. Historical calendar. 16 липня. ІІ Універсал Української Центральної Ради.

16 липня 1917 року - проголошено ІІ Універсал.

Текст ІІ Універсалу. Фото з сайту Цей день в історії

    "Громадяни землі Української! 

    Представники Тимчасового уряду повідомили нас про ті певні заходи, яких Тимчасовий уряд має вжити в справі управління на Україні до остаточного зібрання. Тимчасовий уряд, стоячи на сторожі завойованої революційним народом волі, визнаючи за кожним народом право на самоозначення і відносячи остаточне встановлення форми його до остаточного зібрання, простягає руку представникам української демократії – Центральній Раді, і закликає в згоді з ним творити нове життя України на добро всієї революційної Росії… 

    Вважаючи, що утворення краєвого органу Временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреб місцевої людності в можливих до Учредительного зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання…"

(З ІІ Універсалу Української Центральної Ради) 

 

Остання сторінка ІІ Універсалу з підписами.

    16 липня 1917 року (3 липня 1917 р. за Юліанським календарем) на відкритому засіданні Центральної Ради Володимир Винниченко урочисто виголосив ІІ Універсал, у якому фіксувалися домовленості між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії про визнання Петроградом Генерального секретаріату Центральної Ради органом "найвищої крайової влади Временного правительства на Україні". По суті це означало визнання права України на автономію. Натомість УЦР брала на себе зобов'язання утриматися від "самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання". 

    Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили Перший універсал Центральної Ради і навіть оголосили його проявом "сепаратизму", "злочином" і "німецькою інтригою". Есеро-меншовицькі "Известия Харьковского Совета рабочих и солдатских депутатов" вважали рішення Центральної Ради про автономію України "безглуздим вчинком". 

    Але, незважаючи на негативне ставлення до національного руху, Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з Центральною Радою. Його дії сковувала політична криза. Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на Південно-Західному фронті. В умовах наростання загальної нестабільності уряд прагнув домогтися від Центральної Ради мінімальних поступок. 29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі І. Церетелі, М. Некрасова, О. Керенського і М. Терещенка, які після напружених переговорів зобов'язалися забезпечити схвалення урядом Генерального Секретаріату як "найвищого крайового органу управління на Україні". Склад Секретаріату затверджувався урядом, а Центральна Рада поповнювалася представниками національних меншин в Україні, зокрема російськими кадетами, меншовиками, есерами. Центральна Рада також зобов'язувалася відмовитися від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати затвердження автономного устрою України Всеросійськими Установчими зборами. 

    Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна Рада оформила як Другий універсал. ІІ Універсал закріпив компроміс взаємовідносин між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом на перехідний період до створення автономії України. ІІ Універсал спричинив нову урядову кризу в Росії, а в Україні проти нього виступили самостійники на чолі з Миколою Міхновським. 

    II Універсал був неоднозначно сприйнятий українцями. Чимало з них розцінили його як зраду, назвавши "другим Переяславом".

 

Матеріал на інших сайтах:

 

1. Універсал Української Центральної Ради (II).

2. II Універсал Центральної Ради.

 

Також дивись матеріал у цьому блозі:

Історичний календар. Historical calendar. 23 червня. І Універсал Української Центральної Ради.

 

Історичний календар. Historical calendar. 5 липня. День бікіні.

 5 липня 1946 року - прем'єра бікіні.

Мішелін Бернардіні, 1946 рік © AFP. Фото з сайту Цей день в історії

    5 липня 1946 р. в Парижі, на показі мод в басейні Молітор Пул відбулася прем'єра бікіні - модель Мішелін Бернардіні вперше продемонструвала купальний костюм, що складався з невеликих за розміром двох окремих частин, створений модельєром Луї Реаром.

 

ВІДЕОФАЙЛ дивись ТУТ.

(Відео містить вікове обмеження. 

Щоб переглянути відео, підтвердіть, що Вам виповнилося 16 років.)

Історичний пантеон. Historical pantheon. Саладін.

Коротко про великих. Briefly about great people. Салах ад-Дін. Гроза християн.

Саладін

    Наприкінці XI століття розпочалася епоха Хрестових походів. Західноєвропейські лицарі, піддавшись на заклик папи римського, рушили до Палестини. 1099 року вони захопили Єрусалим, відвоювавши тим самим Гріб Господній у мусульман.

    Але через вісімдесят вісім років послідовники ісламу зуміли вигнати хрестоносців зі Святої землі. 

      Їх очолював султан Саладін, володар Сирії та Єгипту. Найвідомішим етапом життя Саладіна, який увійшов в літературу та мистецтво, стали війни з хрестоносцями. 4 липня 1187 року з двадцятитисячним військом він переміг армію Єрусалимського королівства у битві біля Хаттіна, завоював більшу частину Палестини, міста Акра, Аскелон та Єрусалим. 

    Його боялися хрестоносці і дуже шанували мусульмани. Він прагнув слідувати доброчесним шляхом, зберігаючи скромність протягом усього свого блискучого життя. Легенди, які розповідають нам про цю благородну особистість, передавалися від покоління до покоління...

 

Докладніше дивись ТУТ.

 

ВІДЕОФАЙЛ дивись ТУТ.