Український пантеон. Видатні українці. Ukrainian pantheon. Outstanding Ukrainians. Софія Русова.

Софія Русова: жінка, яка присвятила життя українській освіті.

    «Уся діяльність Софії Русової засвідчувала, що Україна має тип жінки-громадянки, котра не є продуктом оточення, а сама своїм впливом творить це оточення». 

М. Шаповал

        

Софія Русова. Фото Юзеф Хмелевський.

https://odessa-memory.info/ru/index.php?id=711

Є люди, чиї ідеї продовжують жити крізь десятиліття. Софія Русова - одна з тих постатей, які заклали важливі підвалини української національної освіти, відстоювали право дитини на всебічний розвиток і наголошували на значенні рідної мови у вихованні особистості. 

Софія Федорівна Русова (1856–1940) - видатна українська педагогиня, просвітниця та громадська діячка, яка присвятила життя розвитку національної освіти. Народилася вона 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині. Значну частину свого життя присвятила громадській і просвітницькій діяльності, розвитку української школи та дошкільного виховання. 

Її діяльність розгорталася в час, коли українська мова й культура зазнавали обмежень, а питання національної школи було невіддільним від боротьби за культурні права українців. Педагогиня розглядала освіту не лише як засвоєння знань, а і як засіб формування самостійної, морально відповідальної та свідомої особистості. Її погляди були спрямовані на розвиток національної школи, у якій дитина могла б пізнавати світ через рідну мову, культуру й традиції. 

Особливе місце в її діяльності посідало дошкільне виховання. Софія Русова обстоювала думку, що виховання має враховувати індивідуальність дитини, її природні здібності, потреби й життєвий досвід. Вона підкреслювала важливість рідної мови, національної культури та зв’язку виховання з життям народу. Разом із сестрою Марією Софія Русова відкрила в Києві дитячий садок, займалася педагогічною працею, створювала навчальні матеріали та обстоювала право дітей навчатися рідною мовою. Вона вважала, що освіта має спиратися на національну культуру, розвивати самостійне мислення й поважати індивідуальність кожної дитини. 

Для Русової школа була не лише місцем здобуття знань, а й важливим осередком формування національної свідомості. Рідна мова, історія та культурні традиції мали допомагати молодому поколінню усвідомлювати власну належність до українського народу. 

Під час Української революції 1917–1921 років Русова долучилася до державотворчих процесів і діяльності Української Центральної Ради, працюючи задля розвитку українського шкільництва. Навіть в еміграції, куди вона виїхала після поразки визвольних змагань, продовжувала педагогічну й наукову діяльність.

Іфографіка. Софія Русова. Згенеровано ШІ

Софія Русова – борчиня за права жінок: від Центральної Ради до міжнародних трибун.

    Софія Русова увійшла в історію України не лише як видатна педагогиня, а й як одна з організаторок українського жіночого руху. Вона відстоювала важливу роль жінки в культурному, освітньому та громадському житті, підтримувала залучення жінок до суспільної діяльності. Вона була переконана: рівноправ’я жінок та їхня соціально-політична активність є необхідною умовою побудови міцної держави. 

Так, Русова увійшла до складу Української Центральної Ради разом із Людмилою Старицькою-Черняхівською та Марією Грушевською, працюючи над розбудовою українського шкільництва. 

1919 рік став важливим етапом її організаційної роботи. У Кам’янці-Подільському було створено Українську жіночу національну раду, яку очолила Софія Русова. Організація прагнула об’єднати українські жіночі об’єднання та налагодити зв’язки з жіночими організаціями за кордоном, представляючи українські інтереси на міжнародній арені. 

Перебуваючи в еміграції, Русова продовжувала цю діяльність. Вона представляла українське жіноцтво на міжнародних жіночих зібраннях, зокрема в Гаазі, Женеві, Відні та Копенгагені. У 1934 році на Жіночому конгресі у Станіславові (нині Івано-Франківськ) її було обрано почесною Головою Всесвітнього союзу українок. 

Важливим напрямом її діяльності було також осмислення внеску жінок в українську історію та культуру. Русова прагнула, щоб їхня праця й суспільна роль посідали належне місце в національній пам’яті. Зокрема, вона написала вагому працю «Наші визначні жінки» (1934), де дослідила й популяризувала роль українських жінок у державотворенні та культурі. 

Життя Софії Русової доводить, що національне відродження неможливе без двох рівноцінних складових - національної освіти та активного громадянського суспільства, у якому жінки мають рівні права й відіграють провідну роль. 

Софія Русова - одна з тих діячок, які поєднали просвітництво, педагогіку й громадську активність. А її ідеї дають змогу побачити, як історія освіти пов’язана з історією національного руху та становленням української державності. 

Сьогодні спадщина Софії Русової - це нагода замислитися над роллю освіти у збереженні української ідентичності та передаванні історичного досвіду наступним поколінням.
 

Дивитися відео про Софію Русову на YouTube.

 
P. S. До речі, цікавий факт про УНР:
Україна – одна з перших країн, яка ввела жінкам виборчі права!
У 1917 році Українська Народна Республіка стала однією з перших держав у світі, де жінки отримали право голосу та можливість балотуватися на виборні посади. На виборах до Українських Установчих Зборів у 1918 році жінки не лише голосували, а й були серед кандидатів. Наприклад, Софія Русова та Марія Грушевська відігравали активну роль у політичному житті молодої української держави.
Для порівняння: у США жінки отримали виборчі права лише у 1920 році, у Франції – в 1944 році, а в Швейцарії – аж у 1971-му!

Матеріал на інших сайтах:

1.  Народна школа Софії Русової.
2.  Неофіти українства: Софія Русова.
3.  Софія Русова - педагогиня-новаторка й "мама" українського дошкілля: 50 фактів про видатну освітянку.
4.  Софія Русова: перша жінка, яка стала "міністром" освіти України в Центральній Раді.
5.  Софія Русова: Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо.
6.  Софія Русова – українка за вибором.
7. Ця українка сиділа 5 разів у тюрмі, бовідстоювала нашу мову й таємно вивозила рукописи Шевченка.

Історичний календар. Historical calendar. 20 вересня. Навколосвітнє плавання

20 вересня 1519 року - початок першого навколосвітнього плавання. 

Портрет Фернана Магеллана невідомого художника,
XVI—XVII століття (Галерея Уффіці, Флоренція)

20 вересня 1519 року з порту Санлукар-де-Баррамеда на пошуки альтернативного західного шляху до Індії та островів прянощів вирушила іспанська експедиція з п’яти кораблів на чолі з португальським мореплавцем Фернаном Магелланом.
Вона завершилась через 1081 день, коли лише один вцілілий корабель з вісімнадцятьма моряками під командуванням Хуана Себастьяна Елькано повернувся на батьківщину і завершив перше задокументоване кругосвітнє плавання.

Карта подорожі Магеллана та її завершення через 16 місяців після смерті Магеллана судном «Вікторія», одним із п’яти суден, що розпочали мандрівку

Перетнувши Атлантичний океан, в листопаді наступного року експедиція відкрила протоку між Атлантичним і Тихим океанами (сьогодні носить ім’я Магеллана), яку змогли подолати лише три судна, і в квітні 1521 року досягла сучасних Філіппін, де у сутичці з туземцями Фернан Магеллан загинув. 

Сучасна репліка караки «Вікторія»

Вцілілі члени експедиції двома кораблями 6 листопада 1521 року досягли Молуккських островів і, завантажившись прянощами, відправились до Іспанії – «Тринідад» безуспішно спробував це зробити через Тихий океан, а «Вікторія» під командуванням Хуана Себастьяна Елькано з 18-а моряками і 26 тоннами гвоздики і кориці перетнула Індійський океан і 6 вересня 1522 року досягла іспанського порту Санлукар де Барамеда, а через кілька днів – Севільї.

Історичний календар. Historical calendar. 26 квітня. ЧАЕС - точка глобальної небезпеки.

 26 квітня 1986 року - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.

40 років після Чорнобильської катастрофи, а світ знову на межі ядерної загрози. Окупація ЧАЕС у 2022 році, окопи російських військ у Рудому лісі, атака дроном рф укриття 4-го реактора. Чорнобиль більше не лише символ трагедії 1986-го. Сьогодні це – точка глобальної небезпеки і інструмент ядерного шантажу. 

26 квітня 1986 року - день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалася хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон переніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії. 

Фото Юрія Дем'яника. м. Берестин

З моменту аварії на Чорнобильській АЕС минає 40 років, але її наслідки і досі обговорює світова наукова спільнота. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів подібна техногенна катастрофа стала неминучою. Злочинне приховування владою інформації, з одного боку, поглибило непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого - спричинило активізацію екологічного і національно-демократичного рухів, що в кінцевому підсумку призвело до розпаду СРСР.

Матеріал на інших сайтах: 

1. Інформаційні матеріали до роковин аварії на Чорнобильській АЕС

Також дивись матеріал у цьому блозі:

Історичний календар. Historical calendar. 26квітня. ЧАЕС.

Дивіться у спецвипусках на Youtube-каналі Укрінформу  про:

1. Секретні коридори ЧАЕС: правда про катастрофу, людей і радіацію.

2. Чорнобиль: 40 років потому. Що зараз у зоні відчуження.

3. ЯДЕРНИЙ ТЕРОРИЗМ РФ: як росія використала ЧАЕС під час війни.

Історичний календар. Historical calendar. 25 квітня. Габбл.

 25 квітня 1990 року - виведено на орбіту телескоп Габбл.

25 квітня 1990 року екіпаж космічного човника «Дискавері», що стартував з мису Канаверал (Флорида) напередодні, вивів на орбіту телескоп Габбл. 

Космічний телескоп «Габбл» на орбіті,

побачений з космічного корабля «Атлантіс» 2009 року

Задуманий в 1940-х роках, спроектований в 1970-х, збудований в 1980-х, Габбл має роздільну здатність, що вдесятеро перевищує можливості наземних лабораторій і дає можливість проводити неспотворену земною атмосферою зйомку астрономічних об’єктів. 

Телескоп розміром з автобус і вартістю півтора мільярда доларів працює на сонячній енергії і робить один оберт навколо Землі з періодом 97 хвилин. Серед багатьох унікальних фотографій, отриманих при допомозі Габбла, є поверхня Плутона, зіткнення комети з Юпітером, газові туманності і віддалені галактики. 

Тут також можна переглянути найкращі фотографії космосу, зроблені обсерваторією (фото).

Історичний пантеон. Historical pantheon. Забуті володарки.

Королеви, що зникли в темряві.

Хатшепсут

   

Жіноча статуя Хатшепсут

    Хатшепсут була однією з небагатьох жінок, кому судилося посісти трон Стародавній Єгипет не як дружині володаря, а як самій володарці. Спершу вона стала регенткою при своєму юному пасинку, та з плином часу її влада зросла настільки, що вона взяла до рук усі царські повноваження й постала перед народом як повноправний фараон.
    Щоб утвердити своє право на престол, Хатшепсут прийняла традиційні титули правителів Єгипту, носила урочистий царський одяг і навіть символічну бороду фараона - знак священної влади. 
    Її правління стало добою миру, достатку та розквіту. Вона розширила торгівельні шляхи, відкрила нові джерела багатства для країни та спорудила ряд визначних храмів. Найвеличнішою пам’яткою її епохи став храмовий комплекс у Дейр-ель-Бахрі - витончений кам’яний шедевр, що й нині здіймається серед скель, мов застигла пісня слави.
    Та після смерті володарки її ім’я намагалися стерти з пам’яті нащадків: статуї і зображення нищили, написи змінювали. І все ж час виявився сильнішим за людську заздрість. Хатшепсут повернулася з мороку століть як одна з найвидатніших правительок давнього світу.

Маргарита Анжуйська

    Маргарита Анжуйська у 1445 році стала дружиною Генріха VI і зійшла на англійський престол у тривожну добу, коли над короною вже збиралися хмари політичної смути. Король, слабкий духом і нездатний твердо втримати владу, дедалі частіше поступався обставинам, і тоді Маргарита вийшла з тіні, аби захистити права свого чоловіка та майбутнє їхнього сина.

Маргарита Анжуйська
(історичний фентезійний портрет), XIX ст.

Наділена гострим розумом, непохитною волею та рідкісною мужністю, вона перетворилася не лише на королеву, а й на справжнього провідника своєї династії. У роки Війна Троянд Маргарита стала серцем і мечем дому Ланкастерів, очоливши боротьбу проти могутнього роду Йорків. 

Вона вела перемови, збирала союзників, надихала воїнів і не боялася ступати туди, де вагалися чоловіки. Для своїх прихильників вона була символом стійкості й законної влади, для ворогів - грізною суперницею, чиє ім’я викликало тривогу. Так Маргарита Анжуйська увійшла в історію як одна з найсильніших і найвпливовіших жінок епохи середньовічної Англії.

Ранавалуна I

        Ранавалуна I правила Мадагаскаром з 1828 по 1861 рік - у добу, коли європейські імперії дедалі ширше простягали руки до далеких земель і морських шляхів. Вона зійшла на престол у час великих випробувань і зробила головною метою свого царювання збереження незалежності власного королівства. 

Ранавалуна I

Непохитна у своїй волі та сувора у рішеннях, Ранавалуна рішуче противилася зростанню чужоземного впливу. За її наказом діяльність іноземних місіонерів і торговців була обмежена. Для одних вона стала символом незламності, для інших - володаркою жорсткого характеру, чиї методи викликали суперечки. 

Та попри всі суперечливі оцінки, саме її твердість дозволила острову уникнути колоніального поневолення за час її життя. В епоху, коли багато держав втрачали свободу під натиском могутніх імперій, Ранавалуна І зуміла зберегти суверенітет своєї землі. 

Тому в історичній пам’яті Мадагаскара вона залишилася однією з найсильніших і найвпливовіших постатей - володаркою, яка поставила свободу держави понад усе.

ЦІКАВЕ: Існує легенда, що Ранавалуна страчувала своїх наближених, якщо вони являлись до неї уві сні без попередження.

(Продовження. Початок див. у дописі від 11 квітня 2026 р.,
від 12 квітня 2026 р.)

Історичний пантеон. Historical pantheon. Забуті володарки.

Королеви, що зникли в темряві.

Імператриця Феодора

        Феодора увійшла в історію як одна з найвпливовіших і найсильніших жінок Візантійської імперії. Її шлях до вершини влади був незвичайним: будучи за народженням низького походження, вона зуміла піднятися до імператорського престолу, ставши дружиною Юстиніана I у 525 році н. е. 

Імператриця Феодора. Фрагмент мозаїки в базиліці Сан-Вітале,
VI століття (Равенна, Італія)

Та справжня велич Феодори проявилася не лише в її титулі, а в її розумі, силі характеру й політичній далекоглядності. Вона була не просто імператрицею, а найближчою радницею Юстиніана, його опорою у найскладніші моменти правління. 

Особливо яскраво її рішучість виявилася під час повстання Ніка, коли столицю охопили заворушення, і імператор вагався між втечею та боротьбою. Саме Феодора знайшла слова, що змінили хід історії: вона переконала Юстиніана залишитися і боротися, чим урятувала його владу та стабільність імперії. 

Водночас вона проявляла турботу про суспільство, підтримуючи закони, спрямовані на захист і розширення прав жінок. Її діяльність залишила глибокий слід у візантійській історії, зробивши Феодору символом сили, мудрості й незламної волі.

Імператриця Матильда

Імператриця Матильда – одна з найяскравіших і водночас трагічних постатей англійської історії XII століття. Вона була донькою Генріха I Боклерка і після смерті свого брата була проголошена законною спадкоємицею англійського престолу. Здавалося, доля вже визначила її шлях до корони, проте після смерті батька у 1135 році владу несподівано захопив її двоюрідний брат Стефан Блуаський. 

Імператриця Матильда

Це стало початком тривалого і виснажливого протистояння, відомого як громадянська війна 1135-1154 рр., що занурила Англію в хаос і розбрат майже на два десятиліття. Матильда проявила неабияку силу волі та політичну рішучість: вона боролася за своє право на трон, здобувала перемоги й зазнавала поразок, але не відступала. 

Хоча їй так і не судилося бути коронованою королевою, вона здобула титул «Леді Англії» (лат. Domina Anglorum; англ. Lady of the English) – символ її влади та амбіцій. Її боротьба не була марною: саме вона підготувала ґрунт для майбутнього тріумфу її сина – Генріха II Плантагенета, який згодом став королем і започаткував нову королівську династію в історії Англії. 

Так, Імператриця Матильда не носила корони, але її сила духу, наполегливість і віра у своє право залишили глибокий слід в історії, довівши, що інколи перемога вимірюється не титулом, а спадщиною, яку залишаєш після себе.

Ізабелла Французька (королева Англії)

Ізабелла Французька увійшла в історію як одна з найяскравіших і найсуперечливіших постатей середньовічної Європи. Вона була дочкою французького короля Філіпа IV Красивого і його дружини Жанни І Наваррської. Сестра останніх королів із династії Капетингів. Ставши дружиною Едуард II, вона піднялася на англійський престол на початку XIV століття, але її шлюб виявився далеким від гармонії. 

Ізабелла Французька, XIV ст.

З часом невдоволення правлінням короля, його політикою та оточенням переросло у відкритий конфлікт. Рішуча й амбітна, Ізабелла не змирилася з роллю мовчазної королеви. Вона вступила в союз із противниками короля і в 1326 році наважилася на сміливий крок – вторгнення до Англії. 

Цей виступ став переломним: Едуард II був змушений зректися престолу, а сама Ізабелла здобула грізне прізвисько «Французька вовчиця» – символ її сили, рішучості та безкомпромісності. 

Після повалення чоловіка вона взяла владу у свої руки, правлячи як регентша від імені свого сина Едуард III. У цей період Ізабелла проявила себе не лише як бунтівниця, а й як вправна політикиня, здатна керувати державою у часи випробувань.

(Продовження. 

Початок див. у дописі від 11 квітня 2026 р.)

Історичний пантеон. Historical pantheon. Забуті володарки.

 Королеви, що зникли в темряві.

Історія пам’ятає імена великих королев – Єлизавети, Катерини, Клеопатри – тих, чиї постаті сяють крізь століття. Та поруч із ними жили інші – не менш могутні, не менш сміливі, але мовчки стерті з пам’яті світу. 

Вони тримали у руках не лише корони, а й долі народів: вели війни, здобували перемоги, ламали усталені закони й творили нові. Їхня сила лякала, їхня воля дратувала, їхня велич ставала загрозою. І тому їх позбавляли тронів, замикали в холодних монастирях або ж прирікали на смерть – разом із їхніми історіями. 

Час поглинув їхні імена, але не стер їхнього сліду. 

Тож згадаємо їх – тих, чиї голоси колись змусили світ змінитися, і віддамо їм належну шану, повернувши хоча б крихту тієї слави, яку в них відібрали.

Артемісія І Карійська

Артемісія І була царицею давньогрецького міста Галікарнас і флотоводцем Перської імперії. Вона воювала під командуванням перського царя Ксеркса I під час греко-перських війн і брала участь у битві при Саламіні в 480 році до нашої ери. До речі, вона не радила атакувати грецький флот за тих обставин. Проте Ксеркс не прислухався до її думки. Утім, у самій битві Артемісія вправно керувала флотом й зуміла зберегти свої морські сили від знищення. 

Артемісія в битві при Саламіні

Після цього вага Артемісії I при перському дворі виросла. Ксеркс навіть доручив опікуватися їй своїми дітьми у м. Ефесі, а пізніше прийняв її пораду залишити Грецію. 

Імовірно, останні роки життя Артемісія I провела у спокої і спочила у м. Галікарнас. 

Її лідерські якості зробили її однією з небагатьох жінок-полководців, про яких писали, згадуючи стародавні війни. Стародавні історики, зокрема Геродот, вихваляли її мужність і майстерність, і навіть її вороги, як повідомляється, захоплювалися її здібностями.

Разія Султана

Разія ад-Дін

    Разія Султана стала першою і єдиною жінкою, яка правила Делійським султанатом (середньовічної ісламської імперії в Індії) у 1236 році. Вона прийняла титул султанки замість султана, особисто очолювала свої війська та з’являлася на публіці не в жіночому, а у чоловічому одязі.  Разія була єдиною жінкою, яка обіймала престол Делі. Вона правила протягом 3,5 років. Історики описують її як велику, проникливу правительку, справедливу, благодійну покровительку вчених, що творить правосуддя, дбає про своїх підданих, має військовий талант і наділену всіма чудовими якостями і властивостями, необхідними правителю.

Незважаючи на її здібності, багато хто чинив їй опір просто тому, що вона була жінкою. Зрештою її змусили зректися влади, але вона залишається однією з найвидатніших правительок в історії середньовічної Індії.

Христина І

Христина Шведська стала королевою в 1632 році у віці лише шести років після смерті батька. Вона виросла однією з найосвіченіших монархів свого часу, а її двір став центром інтелектуального життя Європи. 

Королева Христина

Будучи королевою, Христина відчувала себе понад бар’єрами в суспільних справах, навіть в особистому житті. Воліла розкоші, слави, святкового способу життя. Королівський двір дивував балами, святами, розвагами. Біля молодої королеви крутилися фаворити, здебільшого іноземці, з якими Христина почувала себе впевненіше. Але вона охоче спілкувалася з видатними людьми того часу, серед яких, зокрема, були Гуґо Ґроцій, Рене Декарт, Блез Паскаль. Христина листувалася з кардиналом Джуліо Мазаріні, який тоді фактично правив Францією. 

Захоплювалася танцями, охоче їздила верхи, переодягалася в чоловічі костюми. 

Христина шокувала Європу, коли зреклася шведського престолу в 1654 році. Пізніше вона переїхала до Риму, перейшла з протестантизму в католицизм і стала покровителькою вчених, художників і музикантів.

Скарби Посейдона. Кораблі Моргана.

Піратські скарби. Кораблі Моргана.

Генрі Морган. Портрет.
Зображення з сайту www.pinterest.com

Генрі Морган назавжди увійшов в історію світового піратства. Він один із найвідоміших піратів, а його історія почалася в 1671 році, коли виходець з Уельсу Генрі Морган і капер зі стажем зібрав невелику армію і вирушив на облогу багатого іспанського форту неподалік від Панами, а потім захопив і розграбував саме місто. Тривала облога виявилася успішною (до узбережжя, за свідченнями очевидців, рухався караван зі скарбами більш ніж із 150 мулів), але на зворотному шляху Морган втратив під час шторму п’ять кораблів. 

Генрі Морган на поштовій марці Ямайки

Їх пошуки тривали понад 300 років. Знайти кораблі допомогла компанія Diageo, що виділила фінансування групі дослідників з Техаського університету на чолі з відомим шукачем скарбів професором Фріцом Хансельманном. Це дозволило їм закупити новітнє обладнання для пошуку металу на великій глибині. Спочатку біля узбережжя Панами знайшли корабельні гармати, і район пошуків вдалося звузити. А потім водолази виявили і один з піратських кораблів. За словами Хансельманна, за сотні років корали потрудилися на славу і корабель намертво "вріс" у морське дно. У його трюмі водолази виявили безліч замкнених скринь. Але відкрити їх під водою не можливо через те, що корабель лежить на великій глибині. Отже потрібні великі фінансові вкладення, адже мова йде про масштабні підводні роботи з подальшим підйомом на поверхню великих фрагментів судна. 

Але підсумок цієї експедиції може виявитися надзвичайним: Морган був одним з найуспішніших корсарів за всю історію, та й пограбований ним форт був для іспанців свого роду "Форт-Ноксом" того часу.

Український хронограф. Ukrainian chronograph. Історичний календар. Historical calendar. 6 лютого. Тридцять років в Антарктиді.

 6 лютого 1996 року - передача британської антарктичної станції «Фарадей» Україні.

Українська антарктична станція "Академік Вернадський" 

Фото з сайту BBC NEWSУКРАЇНА

6 лютого 1996 року відбулась передача британської антарктичної станції "Фарадей" Україні. Над станцією було піднято український прапор та присвоєно нове ім’я – "Академік Вернадський". Відтоді Національний антарктичний науковий центр щороку відправляє на станцію наукові експедиції. 

Варто зауважити, що українські вчені завжди брали активну участь у науково-дослідницькій роботі з вивчення Південного полюса Землі. Але після розвалу СРСР Росія оголосила себе правонаступницею володіння антарктичними станціями колишнього СРСР і категорично відмовила Україні в передачі навіть однієї з них. 

Повернення України в Антарктиду не було легким. Упродовж тривалого часу науковці наголошували на необхідності відновлення та продовження діяльності в Антарктиці – до державних органів України надсилалися листи, вчені виступали з заявами і зверненнями. Зрештою в липні 1992 року тодішній Президент України Леонід Кравчук видав указ про участь України у дослідженнях Антарктики, парламент схвалив документи про приєднання України до Антарктичного договору, а 26 жовтня 1993 року було утворено Центр антарктичних досліджень. 

У листопаді 1993 року Велика Британія поширила серед посольств інформацію про бажання передати свою станцію "Фарадей" на острові Галіндез одній із "неантарктичних" держав. Україна досить швидко зорієнтувалася в ситуації й не упустила шансу повернутися в Антарктиду. Надзвичайно багато зусиль для того, щоб Україна отримала власну антарктичну базу, доклав тодішній посол України у Великій Британії вчений-біохімік Сергій Комісаренко. Вже в листопаді 1995 і лютому 1996 на станцію "Фарадей" прибули дві групи українських зимівників, і команда з 12 осіб почала роботу. 

6 лютого 1996 року відбулась офіційна передача станції Україні. Передали станцію на конкретних умовах – десять років українські дослідники надавали британцям всю інформацію, яку ті самі раніше отримували зі станції. 

На сьогодні станція працює цілий рік і є метеорологічною та географічною обсерваторією. Головне її призначення – проведення наукових досліджень. Українські полярники проводять дослідження з біології, метеорології, океанографії, вивчають вплив холоду на організм людини, зміни магнітного поля Землі, іоносферу та космос. Окрім того, за цей час на "Вернадському" відкрили кілька нових видів тварин і рослин. 

Українська антарктична станція, крім суто наукової, виконує ще й представницькі функції, адже завдяки географічному розташуванню її часто відвідують туристи з міжнародних антарктичних морських круїзів.

Цікаві факти:

Матеріал на інших сайтах:

 

1. Перша жінка-керівниця і відкриття "озонової діри". Топфакти до 30-річчя української антарктичної станції "Академік Вернадський"

Історичний календар. Historical calendar. 10 січня. "Жереб кинуто".

 10 січня 49 року до н.е. - точка неповернення Юлія Цезаря.

Кадр з серіалу «Рим». З сайту NV

10 січня 49 року до н.е. Юлій Цезар всупереч рішенню сенату з одним легіоном  перетнув ріку Рубікон, що слугувала кордоном між власне Італією та провінцією Цизальпійська Галлія, і почав свій похід на Рим. Його виступ проти сенату став початком громадянської війни, в якій загинула Римська республіка. 

Блискучі успіхи Цезаря в Галльській війні, за підсумками якої йому вдалось приєднати до Римської республіки величезні території з населенням у кілька мільйонів чоловік, сприяли його популярності в Римі і зробили достатньо багатим, щоб претендувати на особливу роль у державній політиці. Після загибелі Марка Ліцинія Красса у травні 53 року до н.е. у Сирії триумвірат розпався і Гней Помпей Великий, герой багатьох воєн і надзвичайно популярний у Римі, почав шукати союзників серед сенаторів, настроєних проти Цезаря. 

Серйозний конфлікт між ними почався у 51 році до н.е., коли постало питання продовження консульських повноважень Цезаря. Сенат йому відмовив і Цезар, шукаючи з ним примиренням, відіслав у Рим два легіони свого війська. Проте, через інтриги в сенаті примирення з Помпеєм не здійснилось. 1 січня 49 до н.е. року сенат зажадав від Цезаря розпустити військо, а після відмови, 7 січня для захисту республіки передав диктаторські повноваження Помпею і народним трибунам, оголосивши територію всієї Італії на воєнному положенні. 

Розташування річки Рубікон

   Ці новини дійшли до Цезаря 10 січня 49 року до н.е. У його розпорядженні було 5-тисячне військо, половина якого знаходилась на південному кордоні провінції Цизальпійська Галлія біля ріки Рубікон. Розуміючи, що діяти треба швидко, Цезар виступив перед солдатами із запальною промовою, в якій повідомив про відмову сенату визнавати його законні вимоги. Отримавши повну підтримку війська, Цезар виголосив знамениту фразу «жереб кинуто» і наказав перейти Рубікон.

Також дивись матеріал у цьому блозі: 

Коротко про великих. Юлій Цезар. Могильщик демократії...

Історичний календар. Historical calendar. 9 серпня. Фарсал.

Історичний календар. Historical calendar. 2 серпня. Veni, vidi, vici.

Це цікаво: історія у коротких фактах. Бджоли проти танків.

 Ентомологічна зброя.

 

Ефіопські солдати позують біля захоплених італійських танкеток.
Фото з сайту www.yaplakal.com

    Ентомологічна зброя, в якій для атаки противника використовувалися комахи, вперше була застосована ще в античні часи. 
    А під час війни Італії з Ефіопією (1935-1936 рр.) ефіопські партизани закидали ворожі танки… бджолиними вуликами.

Український хронограф. Ukrainian chronograph. Історичний календар. Historical calendar. 27 червня. "Чорна рада".

 27 червня 1663 року - "Чорна рада" в Ніжині.

Іван Брюховецький на українській марці.

Ліворуч – Чорна рада 1663 року.

    27 червня 1663 року на околиці Ніжина розпочалася козацька рада, на якій гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького, кандидатуру якого підтримав царський уряд Московії. Хороший оратор і популіст, Брюховецький, видаючи себе за поборника інтересів народу, зумів знайти підтримку козацьких низів, а також міщан і селян («черні», звідси й назва ради), які брали участь у виборах. 

    Спираючись на підтримку черні, яка рішуче виступила проти старшини, та під тиском московських військ Іван Брюховецький здобув перемогу над Сомком. Його опоненти наказний гетьман Яким Сомко і ніжинський полковник Василь Золотаренко невдовзі були заарештовані і страчені як зрадники царя. 

    «Чорна рада» в Ніжині стала подією, що вперше яскраво проілюструвала такий спосіб приходу до влади, який ґрунтується не на об’єднанні суспільства, а навпаки – на протиставленні різних суспільних верств, їх зіткненні й розпалюванні ворожнечі між ними. Внаслідок вибору «свого» гетьмана на Чорній раді було започатковано одночасне існування в українських землях кількох гетьманів. 

Іван Брюховецький.

    Іван Брюховецький відверто проводив промосковську політику, йшов на поступки московському урядові. У 1665 році він – перший з українських гетьманів – поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». Він був одним з тих, хто, за словами козацького літописця Самійла Величка, «для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною».

    Варто прочитати:

    «Чорна рада. Хроніка 1663 року» – історичний роман українського письменника Пантелеймона Куліша.

Посилання 1.

Посилання 2 (аудіокнига).

Матеріал на інших сайтах:

1. Чорна рада у Ніжині. 
2. Чорна рада 1663 року та її наслідки.

3. "Чорна рада" 1663 року.

4. У ХVII столітті електорат був озброєним і не зовсім тверезим –історик.

    Також можна переглянути художній фільм "Чорна рада" (мінісеріал). Фільм можна подивитися ТУТ, або знайти в мережі Internet.

Український хронограф. Ukrainian chronograph. Історичний календар. Historical calendar. 25 червня. Синьо-жовтий прапор!

 25 червня 1848 року - вперше піднято синьо-жовтий прапор.

Перший синьо-жовтий прапор над Львовом (з сайту https://afishalviv.net/)

    Цього дня у Львові під час «весни народів», вперше був офіційно піднятий сучасний український синьо-жовтий прапор, який українці Королівства Галичини й Володимирії вивісили над Львівською ратушею як національний прапор. Відтоді синій і жовтий кольори стали ідентифікаторами національної приналежності.

    Саме після цього випадку синьо-жовтий стяг почав набувати усе більшої популярності в українців, а після революції 1905 року його почали використовувати й у Наддніпрянській Україні.