28 квітня 1947 року - операція "Вісла".
Найбільшою антиукраїнською акцією, здійсненою польськими властями, була
проведена у квітні-травні 1947 р. операція «Вісла».
Операція «Вісла» – етнічна чистка, здійснена протягом квітня-липня 1947
року за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, ПНР та ЧСР. Полягала
у примусовій, з використанням військ депортації українців з їхніх етнічних
територій, – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, – на території у
західній та північній частині польської держави. О 4-й ранку 28 квітня 1947 року оперативною групою військ «Вісла»
розпочалось виселення українців з південно-східних регіонів Польщі на західні
та північні території, які раніше входили до складу Німеччини. Операція «Вісла»
проводилась під безпосереднім командуванням міністра оборони Польщі маршала
Міхала Ролі-Жимерського.
Прикриваючись необхідністю
ліквідації на цих територіях залишків формувань УПА, польське комуністичне
керівництво виселило українців з традиційно обжитих ними земель та розселило
фактично по всій Польщі.
Наприкінці 1946 р. на
південно-східних територіях Польщі мешкало, за різними даними, 150-200 тис.
українців. Для польської влади це означало, що українську проблему не розв’язано.
У січні 1947 р. військові
підрозділи на території південно-східних воєводств одержали наказ скласти
списки українських сімей, що їх не переселили в 1944-1946 рр. Було
запропоновано план виселення українців і членів змішаних українсько-польських
родин на західні землі, приєднані до Польщі за рішенням Потсдамської
конференції. На цих землях українці мали асимілюватися з поляками.
28 квітня 1947 року шість
дивізій Війська Польського заблокували українські села, а частини прикордонних
військ НКВС і чехословацької прикордонної служби перекрили кордон на сході та
півдні Польщі від Бреста до Нового Сончу. Упродовж наступних трьох місяців у
західні та північні воєводства з теренів Закерзоння (Надсяння, Лемківщини,
Холмщини й Підляшшя) було виселено понад 140 тис. українців. До кінця 1947 р.
вивезли ще понад 10 тис. осіб.
 |
| Виселення українців, квітень 1947 року. |
Акція нерідко
супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали, старовинні церкви
руйнували, представників української інтелігенції та селянства за підозрою у
сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожні Сілезького воєводства,
створеного спеціально для «підозрілих» українців на території колишнього
гітлерівського концтабору «Аушвіц-Біркенау». Тут було ув’язнено майже 4000
осіб. За час функціонування концтабору (травень 1947 р. – січень 1949 р.)
загинуло близько 200 в’язнів.
 |
| Інфографіка з сайту uinp |
На думку українського історика Я. Дашкевича «Акція
«Вісла» – єдина депортація середини 20 ст., виконана як помста за
національно-визвольну боротьбу із застосуванням колективної відповідальності
(кожного українця трактують як націоналіста, співучасника УПА).
Акція була спадкоємною
до довготривалої тенденції польської політики «остаточного розв’язання»
українського питання із застосуванням політичної провокації та брутальної сили,
щоб довести до етноциду.»
Говорять документи:
1. З листівки УПА з приводу виселення українців з
українських етнічних земель в Польщі:
"Смерть тиранії!
Воля людині!
Воля народам!
До українського населення за «лінією Керзона»
... У нас, в цілій Україні, шаліє далі жорстокий
нелюдський терор НКВД, а нас, українців, жителів Лемківщини, Надсяння,
Грубешівщини, Холмщини і Підляшшя, намагаються большевицько-польські людоїди
вигнати з наших рідних осель.
Українці!
Ніхто з нас не сміє на це мовчки погодитися. Не
сміємо вгнутися перед чужим терором, але мусимо виступити до рішучої оборони і
мусимо своїми ділами доказати перед цілим світом і перед майбутньою історією,
що це є насильство, безправство й масовий злочин людоїдства. Не позволимо себе
нікому застрашити, стероризувати й вивезти, ми не вівці і не худоба, щоб нас безправно
переганяти з місця на місце, виселювати, вивозити, знищувати. На тій землі, в
тих хатах і в тих наших рідних селах, прожили наші предки тисячі років. І ми
хочеми далі жити в них. У тих наших стареньких церквах і гробах – святі кості
наших батьків, які проклянуть тих, що їх зрадять і покинуть...
Лютий 1946 р.
Українські повстанці".
Депортації. Західні
землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У
3-х т. – Т. 2. – 1946-1947рр. – Львів, 1998. – С. 57-58.
2. Зі спогадів Хелени і Шимона Бвоншчаки, нар. обоє у
с. Чертижному:
«...Ми мали декілька зупинок у великих містах:
Горлиці, Явожно і Вроцлаві. Найбільше ми побоювалися зупинки в Освенцимі, ми
думали, що нас везуть до концтабору. Через деякий час, однак, ми рушили далі. Найгіршою
була зупинка у Явожно. Дійшло там до великої трагедії. З потягу було забрано на
допит багато чоловіків і священиків у зв’язку з нашою уявною співпрацею з УПА.
Ми боялися, що вже ніколи не побачимо наших близьких, що будуть убиті – так
справді нізащо. Найгірше було те, що ми нічого не могли зробити. Кожен добре
знав, якщо піднімемо бунт, то теж потрапимо на допит. Панувала тиша, спричинена
смутком, печаллю, жахом і безпомічністю. Навіть не мали надії, що ще їх колись
побачимо, бо Явожно відоме своєю жорстокістю, побиттями і тортурами».
3. Зі спогадів Ярослава
Вайди (1936 р. н.), уродженця села Терка (колишнього Львівського повіту):
«28
квітня із самого ранку жовніри польського війська оточили наше село і дали
людям лишень дві години на пакування господарського реманенту, своїх речей та
худоби. Це стосувалося українців, що проживали в селі. У цьому хаосі,
наповненому криками та плачем, люди не могли одразу збагнути, що ж насправді
відбувається, та й, зрештою, і не знали, куди і для чого їх будуть вивозити. Після
відведеного часу колона людей у супроводі військових вирушила до пункту збору. Хто
на возі, а більшість – пішки за возами, на яких було усе, що вдалось прихопити.
Збір був у містечку Лукавиця, що майже за 25 кілометрів від Терки. У перший день,
як тільки ми прибули з Терки до Лукавиці, – всіх, кого підозрювали у співпраці
з УПА, в тому числі нашого батька, відокремили від інших і забрали до
концтабору в Явожні. Ми думали, що вже ніколи не побачимо його. Нас залишилося
троє братів-сиріт. Ми їхали з Лукавиці на нове місце призначення щонайменше два
тижні. Прибули на північний захід Польщі до Старгарда Щецінського. Звідти нас
вантажівками завезли до Сухані, що близько 20 км на схід від Старгарда. Там ми
побачили чималий гурт поляків, що вибирали собі з новоприбулих дармову робочу
силу. Мене, старшого брата Романа та молодшого Юліана також розібрали господарі
для праці і проживання. Ми працювали в різних господарів зранку до вечора і не
мали змоги навіть бачитися. Зустрілись аж восени, коли пішли до школи. Я в
хліві викидав гній, пас худобу, словом, що мені казали, те й мусив робити. Не
можу нарікати, бо господарі добре ставилися до мене – не кричали, не били. Ми
втрьох з братами ходили до школи до січня 1948 р., коли батька випустили з
концтабору. Він нас усіх позбирав, і ми мешкали у селі Жуково, у
напіврозваленій хаті разом з коровою. Вона в одній кімнаті, а ми в другій. Повертатися
після виселення до рідних місць не можна було. За це саджали до в’язниці або
відсилали до концентраційного табору до Явожна».
Матеріал на інших сайтах:
