Історичний календар. Historical calendar. 28 квітня. Операція "Вісла".

 28 квітня 1947 року - операція "Вісла".

Найбільшою антиукраїнською акцією, здійсненою польськими властями, була проведена у квітні-травні 1947 р. операція «Вісла». 

Операція «Вісла» – етнічна чистка, здійснена протягом квітня-липня 1947 року за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, ПНР та ЧСР. Полягала у примусовій, з використанням військ депортації українців з їхніх етнічних територій, – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, – на території у західній та північній частині польської держави.     О 4-й ранку 28 квітня 1947 року оперативною групою військ «Вісла» розпочалось виселення українців з південно-східних регіонів Польщі на західні та північні території, які раніше входили до складу Німеччини. Операція «Вісла» проводилась під безпосереднім командуванням міністра оборони Польщі маршала Міхала Ролі-Жимерського. 

Прикриваючись необхідністю ліквідації на цих територіях залишків формувань УПА, польське комуністичне керівництво виселило українців з традиційно обжитих ними земель та розселило фактично по всій Польщі. 

Наприкінці 1946 р. на південно-східних територіях Польщі мешкало, за різними даними, 150-200 тис. українців. Для польської влади це означало, що українську проблему не розв’язано. 

У січні 1947 р. військові підрозділи на території південно-східних воєводств одержали наказ скласти списки українських сімей, що їх не переселили в 1944-1946 рр. Було запропоновано план виселення українців і членів змішаних українсько-польських родин на західні землі, приєднані до Польщі за рішенням Потсдамської конференції. На цих землях українці мали асимілюватися з поляками. 

28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського заблокували українські села, а частини прикордонних військ НКВС і чехословацької прикордонної служби перекрили кордон на сході та півдні Польщі від Бреста до Нового Сончу. Упродовж наступних трьох місяців у західні та північні воєводства з теренів Закерзоння (Надсяння, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя) було виселено понад 140 тис. українців. До кінця 1947 р. вивезли ще понад 10 тис. осіб. 

Виселення українців, квітень 1947 року.

    Щоб зібратися, людям давали всього дві-три години. Брати з собою в дорогу дозволяли лише найнеобхідніше. Селян довго тримали в пересильних пунктах. На нових місцях, як правило, переселенцям виділяли найгірші землі. Не лише влада, а й сусіди ставилися до них переважно вороже, називаючи «українськими бандитами». На «нових» місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені колишніми власниками-німцями господарства. Українців було позбавлено церкви, школи й інших можливостей розвивати власне суспільно-культурне життя. Польська влада переслідувала навіть найменші прояви побутового культивування українських національно-культурних традицій. 

Акція нерідко супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали, старовинні церкви руйнували, представників української інтелігенції та селянства за підозрою у сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожні Сілезького воєводства, створеного спеціально для «підозрілих» українців на території колишнього гітлерівського концтабору «Аушвіц-Біркенау». Тут було ув’язнено майже 4000 осіб. За час функціонування концтабору (травень 1947 р. – січень 1949 р.) загинуло близько 200 в’язнів.

Інфографіка з сайту uinp

На думку українського історика Я. Дашкевича «Акція «Вісла» – єдина депортація середини 20 ст., виконана як помста за національно-визвольну боротьбу із застосуванням колективної відповідальності (кожного українця трактують як націоналіста, співучасника УПА). 

Акція була спадкоємною до довготривалої тенденції польської політики «остаточного розв’язання» українського питання із застосуванням політичної провокації та брутальної сили, щоб довести до етноциду.» 

Говорять документи: 

1. З листівки УПА з приводу виселення українців з українських етнічних земель в Польщі: 

"Смерть тиранії!

Воля людині!

Воля народам!

До українського населення за «лінією Керзона» 

... У нас, в цілій Україні, шаліє далі жорстокий нелюдський терор НКВД, а нас, українців, жителів Лемківщини, Надсяння, Грубешівщини, Холмщини і Підляшшя, намагаються большевицько-польські людоїди вигнати з наших рідних осель. 

Українці! 

Ніхто з нас не сміє на це мовчки погодитися. Не сміємо вгнутися перед чужим терором, але мусимо виступити до рішучої оборони і мусимо своїми ділами доказати перед цілим світом і перед майбутньою історією, що це є насильство, безправство й масовий злочин людоїдства. Не позволимо себе нікому застрашити, стероризувати й вивезти, ми не вівці і не худоба, щоб нас безправно переганяти з місця на місце, виселювати, вивозити, знищувати. На тій землі, в тих хатах і в тих наших рідних селах, прожили наші предки тисячі років. І ми хочеми далі жити в них. У тих наших стареньких церквах і гробах – святі кості наших батьків, які проклянуть тих, що їх зрадять і покинуть... 

Лютий 1946 р. 

Українські повстанці". 

Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3-х т. – Т. 2. – 1946-1947рр. – Львів, 1998. – С. 57-58.

2. Зі спогадів Хелени і Шимона Бвоншчаки, нар. обоє у с. Чертижному: 

«...Ми мали декілька зупинок у великих містах: Горлиці, Явожно і Вроцлаві. Найбільше ми побоювалися зупинки в Освенцимі, ми думали, що нас везуть до концтабору. Через деякий час, однак, ми рушили далі. Найгіршою була зупинка у Явожно. Дійшло там до великої трагедії. З потягу було забрано на допит багато чоловіків і священиків у зв’язку з нашою уявною співпрацею з УПА. Ми боялися, що вже ніколи не побачимо наших близьких, що будуть убиті – так справді нізащо. Найгірше було те, що ми нічого не могли зробити. Кожен добре знав, якщо піднімемо бунт, то теж потрапимо на допит. Панувала тиша, спричинена смутком, печаллю, жахом і безпомічністю. Навіть не мали надії, що ще їх колись побачимо, бо Явожно відоме своєю жорстокістю, побиттями і тортурами». 

3. Зі спогадів Ярослава Вайди (1936 р. н.), уродженця села Терка (колишнього Львівського повіту): 

«28 квітня із самого ранку жовніри польського війська оточили наше село і дали людям лишень дві години на пакування господарського реманенту, своїх речей та худоби. Це стосувалося українців, що проживали в селі. У цьому хаосі, наповненому криками та плачем, люди не могли одразу збагнути, що ж насправді відбувається, та й, зрештою, і не знали, куди і для чого їх будуть вивозити. Після відведеного часу колона людей у супроводі військових вирушила до пункту збору. Хто на возі, а більшість – пішки за возами, на яких було усе, що вдалось прихопити. Збір був у містечку Лукавиця, що майже за 25 кілометрів від Терки. У перший день, як тільки ми прибули з Терки до Лукавиці, – всіх, кого підозрювали у співпраці з УПА, в тому числі нашого батька, відокремили від інших і забрали до концтабору в Явожні. Ми думали, що вже ніколи не побачимо його. Нас залишилося троє братів-сиріт. Ми їхали з Лукавиці на нове місце призначення щонайменше два тижні. Прибули на північний захід Польщі до Старгарда Щецінського. Звідти нас вантажівками завезли до Сухані, що близько 20 км на схід від Старгарда. Там ми побачили чималий гурт поляків, що вибирали собі з новоприбулих дармову робочу силу. Мене, старшого брата Романа та молодшого Юліана також розібрали господарі для праці і проживання. Ми працювали в різних господарів зранку до вечора і не мали змоги навіть бачитися. Зустрілись аж восени, коли пішли до школи. Я в хліві викидав гній, пас худобу, словом, що мені казали, те й мусив робити. Не можу нарікати, бо господарі добре ставилися до мене – не кричали, не били. Ми втрьох з братами ходили до школи до січня 1948 р., коли батька випустили з концтабору. Він нас усіх позбирав, і ми мешкали у селі Жуково, у напіврозваленій хаті разом з коровою. Вона в одній кімнаті, а ми в другій. Повертатися після виселення до рідних місць не можна було. За це саджали до в’язниці або відсилали до концентраційного табору до Явожна».

Матеріал на інших сайтах:

1. Акція “Вісла”. 1947 рік (28 квітня - 29 липня).

2. Операція "Вісла": геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка?

3. Оцифровано документи про операцію "Вісла". СКАНИ.

4. 75 років акції «Вісла».

5. Операція «Вісла»: як «остаточно вирішили українське питання» у Польщі.

6. Операція «Вісла»: опубліковано ексклюзивні документи про масову депортацію українців комуністами Польщі.

7. Операція «Вісла».

Відео дивись ТУТ.

Історичний календар. Historical calendar. 22 квітня. Звільнення Криму.

 22 квітня 1918 року - звільнення Криму від більшовиків.

Карта Кримської операції Армії УНР.
Фото з сайту історична правда.

22 квітня 1918 року кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана почала звільнення Криму від більшовиків. 

Після підписання мирної угоди з Центральними державами в Брест-Литовську, українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим (що формально не належав до УНР) і взяти під контроль Чорноморський флот. 

10 квітня 1918-го з частин Запорізької дивізії була сформована Кримська група на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка й вирушила до Кримського півострова. Вона мала випередити німців (15-та ландверська дивізія генерала фон Коша наступала слідом за групою Болбочана) і заволодіти Таврійським півостровом раніше за союзників. 

18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши вперту оборону червоних. Українці продовжували безупинно насідати на більшовиків, 21 квітня зайняли Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через Сиваш. Загін відчайдух на чолі з сотником Зілинським на мотодрезинах проскочив замінований міст, розігнав найближчу охорону і під прикриттям бронепоїздів Семена Лощенка та Павла Шандрука, що рухались слідом і вели безперервний кулеметний та гарматний вогонь, дезактивував вибухівку. Результатом стрімкого наступу стала повна деморалізація більшовицького війська: піхота захопила окопи червоних, ворог покинув позиції і панічно відступив. У групі Зілинського не загинув жоден вояк. 

Аби не дати противнику отямитись, Петро Болбочан не став очікувати підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків.

Петро Федорович Болбочан

Надвечір 22 квітня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм, вузловою станцією на півночі півострова, і увійшла в місто, вже зайняте німцями. 

До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. 24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня – Бахчисарай. А кінний полк гайдамаків імені Костя Гордієнка на чолі з полковником Всеволодом Петрівим гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня розпочав бої з більшовиками на підходах до міста. Як наслідок, 29 квітня Чорноморський флот підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві. 

Однак успіхи українського війська загострили відносини між союзниками. 26 квітня німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та оголосила ультиматум Петру Болбочану негайно скласти зброю і виїхати з Криму. Після напружених перемовин Кримська група 27 квітня залишила півострів і зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна передислокувалася до околиць Мелітополя. 

Попри такий підсумок, кримський похід виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана і став справжнім тріумфом українського війська, однією з найбільш романтичних сторінок нашої воєнної історії. 

Гетьман Павло Скоропадський саме завдяки акції Петра Болбочана зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Але внаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918-го всі здобутки в Криму було втрачено.

(За матеріалами Українського інституту національної пам’яті)

Матеріал на інших сайтах:

1. Кримська операція Петра Болбочана: зворотній бік.

Історичний календар. Historical calendar. 1 липня. Люблінська унія.

1 липня 1569 року - затверджено Люблінську унію.

Люблінськаунія. Ян Матейко, 1869 рік.

    1 липня 1569 року депутати польського і литовського сеймів на скликаному в Любліні загальному сеймі, затвердили унію між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Це дало початок новій федеративній державі - Речі Посполитій, конституційній монархії під владою виборного короля, одній з найбільших у тогочасній Європі. 

    Для вирішення питання об’єднання Корони Польської та Великого князівства Литовського в польському місті Люблін у 1569 р. зібрався спільний сейм представників привілейованих станів двох держав. Гострі суперечки щодо форми об’єднання тривали близько шести місяців. Литовська сторона виступала за створення федеративної держави, а польська за інкорпорацію  (включення) Литви до складу Польщі. Переконавшись, що польська сторона не збирається зважати на її пропозиції, литовська делегація залишила сейм, зірвавши його роботу. У відповідь на це польський сенат (верхня палата сейму) закликав готуватися до війни з Литвою та звернувся до короля Сигізмунда II Августа з вимогою прийняти рішення щодо включення до Польщі Волині й Підляшшя. Оголосивши про приєднання цих земель, польський король наказав шляхті, яка мала там маєтки, прибути до Любліна та присягнути Польщі, а інакше їм загрожувала втрата володінь. Пізніше король видав привілей про повернення під свою владу Брацлавщини й Київщини, стверджуючи, що «вся Руська земля з давніх часів, починаючи від предків наших королів польських, була приєднана разом з іншими першими частинами до Польської Корони». Литовська делегація змушена була підкоритися польській стороні, повернутися на сейм і погодитися на вилучення зі складу своєї держави зазначених українських земель за умови створення федеративної держави. 

Люблінська унія.  Акт Люблінської унії з печтаками усіх підписантів.

    Унія була попередньо підписана 28 червня, схвалена депутатами польського і литовського сеймів 1 липня 1569 р. Обидві держави об’єднувалися в єдину Річ Посполиту (переклад латинського терміна «Республіка») Обох Народів. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався «королем польським і великим князем литовським». Унія передбачала спільний двопалатний «вальний» сейм, а договори з іноземними державами мали укладатись від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, у державі уніфікувалася монетна система. За Литвою зберігалася автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбниці й державної мови (руської до 1697 р.). Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, закони). Українські землі, що входили до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське, Волинське та Київське воєводства (1618 р. до них додасться ще Чернігівське). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.  

    Наслідки Люблінської унії неоднозначні для всіх трьох частин нової держави (Польщі, Литви, Русі-України). 

    Укладення унії сприяло здобуттю перемоги польською і литовською арміями в Лівонській війні. Річ Посполита стала однією з наймогутніших європейських держав. Із часом посилилася її роль як культурного осередку з поширення цінностей західної цивілізації серед слов’янських і балтських народів. Водночас у Речі Посполитій існували передумови для майбутніх економічних і політичних переваг польської сторони й недостатньо враховувалися інтереси місцевої русинської спільноти. Для Польщі це був безсумнівний зовнішньополітичний успіх, котрий зробив її лідером у новій, найбільшій у Європі державі. Проте закріплення величезних прав шляхти за рахунок прав інших станів і короля зрештою призвели до занепаду держави. 

    Для Литви це був початок кінця литовської могутності, тепер литовці мали постійно відстоювати свою державність у складі Речі Посполитої.  

    Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки для українських земель. Завдяки Люблінській унії українські землі долучилися до нових форм суспільного життя: «шляхетської демократії», місцевого самоврядування, станового судочинства тощо. Через Польщу на українські землі поширився західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів. Але, в той же час, необхідність брати участь у роботі сеймиків, Вального сейму, спілкування з польськими урядовцями спричиняли поступову полонізацію (ополячення) русинської шляхти. В міру вимирання старих княжих родів, переходу вцілілих представників вищого прошарку еліти в католицтво чи унію культурний розрив між ними та їхніми підданими ставав дедалі відчутнішим, польська експансія на українські землі ставала все реальнішою, а внаслідок полонізації та окатоличення погіршувалося становище значної частини українського населення. Також марними виявилися сподівання русинського шляхетства на те, що в новій державі його землі будуть надійно захищені від нападів кримських татар і наїздів польської шляхти. 

    Все це, зрештою, спричинило козацько-польське, католицько-православне, згодом українсько-польське протистояння в межах єдиної Речі Посполитої, а в далекому наслідку і загибель цієї держави.  

 

    На думку українського дослідника Петра Кралюка, Люблінська унія певною мірою перешкодила в XVI ст. Московській державі поглинути українські землі й розчинити їх у «московському морі». Проте вона призвела до розчинення тогочасної української суспільної верхівки в «польському морі».

 

Говорять документи:

    Із рішення Люблінського сейму про утворення Речі Посполитої: 

«Корона Польська і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпорацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне нерозрізнюване неподільне тіло, [у якого] на вічні часи одна голова, не окремі государі, а один - король польський, який, згідно з давнім звичаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі... Що ж до обрання, уведення його на стіл Великого князівства Литовського, то воно має припинитися... Головний сейм завжди має бути один, а не окремі; крім того, має бути один ніколи не роздільний сенат для всіх справ і потреб... Монета має бути одноманітна й однакова за вагою й пробою... Як у Польщі, так і в Литві мають бути знищені всі торгові мита й побори... Віднині й на вічні часи не слід брати жодних мит із духовних і світських людей шляхетського звання і з їхніх підданих...»

 

Матеріал на інших сайтах:

1. Люблінська унія і третій Литовський статут.

2. Люблінська унія: як українці змінили «прописку»  з литовської на польську.

3. "Нам потрібно писати українську історію Речі Посполитої".