Український пантеон. Видатні українці. Ukrainian pantheon. Outstanding Ukrainians. Софія Русова.

Софія Русова: жінка, яка присвятила життя українській освіті.

    «Уся діяльність Софії Русової засвідчувала, що Україна має тип жінки-громадянки, котра не є продуктом оточення, а сама своїм впливом творить це оточення». 

М. Шаповал

        

Софія Русова. Фото Юзеф Хмелевський.

https://odessa-memory.info/ru/index.php?id=711

Є люди, чиї ідеї продовжують жити крізь десятиліття. Софія Русова - одна з тих постатей, які заклали важливі підвалини української національної освіти, відстоювали право дитини на всебічний розвиток і наголошували на значенні рідної мови у вихованні особистості. 

Софія Федорівна Русова (1856–1940) - видатна українська педагогиня, просвітниця та громадська діячка, яка присвятила життя розвитку національної освіти. Народилася вона 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині. Значну частину свого життя присвятила громадській і просвітницькій діяльності, розвитку української школи та дошкільного виховання. 

Її діяльність розгорталася в час, коли українська мова й культура зазнавали обмежень, а питання національної школи було невіддільним від боротьби за культурні права українців. Педагогиня розглядала освіту не лише як засвоєння знань, а і як засіб формування самостійної, морально відповідальної та свідомої особистості. Її погляди були спрямовані на розвиток національної школи, у якій дитина могла б пізнавати світ через рідну мову, культуру й традиції. 

Особливе місце в її діяльності посідало дошкільне виховання. Софія Русова обстоювала думку, що виховання має враховувати індивідуальність дитини, її природні здібності, потреби й життєвий досвід. Вона підкреслювала важливість рідної мови, національної культури та зв’язку виховання з життям народу. Разом із сестрою Марією Софія Русова відкрила в Києві дитячий садок, займалася педагогічною працею, створювала навчальні матеріали та обстоювала право дітей навчатися рідною мовою. Вона вважала, що освіта має спиратися на національну культуру, розвивати самостійне мислення й поважати індивідуальність кожної дитини. 

Для Русової школа була не лише місцем здобуття знань, а й важливим осередком формування національної свідомості. Рідна мова, історія та культурні традиції мали допомагати молодому поколінню усвідомлювати власну належність до українського народу. 

Під час Української революції 1917–1921 років Русова долучилася до державотворчих процесів і діяльності Української Центральної Ради, працюючи задля розвитку українського шкільництва. Навіть в еміграції, куди вона виїхала після поразки визвольних змагань, продовжувала педагогічну й наукову діяльність.

Іфографіка. Софія Русова. Згенеровано ШІ

Софія Русова – борчиня за права жінок: від Центральної Ради до міжнародних трибун.

    Софія Русова увійшла в історію України не лише як видатна педагогиня, а й як одна з організаторок українського жіночого руху. Вона відстоювала важливу роль жінки в культурному, освітньому та громадському житті, підтримувала залучення жінок до суспільної діяльності. Вона була переконана: рівноправ’я жінок та їхня соціально-політична активність є необхідною умовою побудови міцної держави. 

Так, Русова увійшла до складу Української Центральної Ради разом із Людмилою Старицькою-Черняхівською та Марією Грушевською, працюючи над розбудовою українського шкільництва. 

1919 рік став важливим етапом її організаційної роботи. У Кам’янці-Подільському було створено Українську жіночу національну раду, яку очолила Софія Русова. Організація прагнула об’єднати українські жіночі об’єднання та налагодити зв’язки з жіночими організаціями за кордоном, представляючи українські інтереси на міжнародній арені. 

Перебуваючи в еміграції, Русова продовжувала цю діяльність. Вона представляла українське жіноцтво на міжнародних жіночих зібраннях, зокрема в Гаазі, Женеві, Відні та Копенгагені. У 1934 році на Жіночому конгресі у Станіславові (нині Івано-Франківськ) її було обрано почесною Головою Всесвітнього союзу українок. 

Важливим напрямом її діяльності було також осмислення внеску жінок в українську історію та культуру. Русова прагнула, щоб їхня праця й суспільна роль посідали належне місце в національній пам’яті. Зокрема, вона написала вагому працю «Наші визначні жінки» (1934), де дослідила й популяризувала роль українських жінок у державотворенні та культурі. 

Життя Софії Русової доводить, що національне відродження неможливе без двох рівноцінних складових - національної освіти та активного громадянського суспільства, у якому жінки мають рівні права й відіграють провідну роль. 

Софія Русова - одна з тих діячок, які поєднали просвітництво, педагогіку й громадську активність. А її ідеї дають змогу побачити, як історія освіти пов’язана з історією національного руху та становленням української державності. 

Сьогодні спадщина Софії Русової - це нагода замислитися над роллю освіти у збереженні української ідентичності та передаванні історичного досвіду наступним поколінням.
 

Дивитися відео про Софію Русову на YouTube.

 
P. S. До речі, цікавий факт про УНР:
Україна – одна з перших країн, яка ввела жінкам виборчі права!
У 1917 році Українська Народна Республіка стала однією з перших держав у світі, де жінки отримали право голосу та можливість балотуватися на виборні посади. На виборах до Українських Установчих Зборів у 1918 році жінки не лише голосували, а й були серед кандидатів. Наприклад, Софія Русова та Марія Грушевська відігравали активну роль у політичному житті молодої української держави.
Для порівняння: у США жінки отримали виборчі права лише у 1920 році, у Франції – в 1944 році, а в Швейцарії – аж у 1971-му!

Матеріал на інших сайтах:

1.  Народна школа Софії Русової.
2.  Неофіти українства: Софія Русова.
3.  Софія Русова - педагогиня-новаторка й "мама" українського дошкілля: 50 фактів про видатну освітянку.
4.  Софія Русова: перша жінка, яка стала "міністром" освіти України в Центральній Раді.
5.  Софія Русова: Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо.
6.  Софія Русова – українка за вибором.
7. Ця українка сиділа 5 разів у тюрмі, бовідстоювала нашу мову й таємно вивозила рукописи Шевченка.

Український пантеон. Видатні українці. Ukrainian pantheon. Outstanding Ukrainians. Петро Болбочан.

 Болбоча́н Петро Федорович – український військовий діяч, полковник Армії УНР, очільник Кримської операції проти більшовиків.

Петро Болбочан.
Фото з сайту Український інститут національної пам’яті

Командувач 1-го Українського Республіканського полку (полк імені УНР), 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Блискуче провів Кримську операцію у квітні 1918-го. Більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. 

Петро Болбочан – одна з найяскравіших постатей Української революції 1917-1921 років. Завдяки його військовому таланту в 1918-1919 роках було визволено більшу частину України і Крим. Талановитий, ерудований військовий, він володів надзвичайними якостями справжнього лідера. Його поважали і прості солдати, і командний склад, він часто викликав заздрість та ненависть у бездарних воєначальників і політиків. 

Петро Болбочан, за спогадами сучасників, притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька». 

Народився в Хотинському повіті Бессарабської губернії в родині священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію та Чугуївське піхотне юнкерське училище. 

З жовтня 1916 року у званні капітана. Від листопада 1917-го року командував 1-м Українським Республіканським полком (інша назва – полк імені УНР), сформованого з вояків-українців 5-го армійського корпусу. Наступного місяця полк включено до складу 2-ї Сердюцької дивізії військ УЦР. Із лютого 1918 року був командиром 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. У березні переформований на 2-й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. У квітні очолив Кримську групу Армії УНР. 

Під час гетьманату отримав звання полковника. Підтримав повстання проти Скоропадського. Одразу після відновлення УНР призначений головнокомандувачем Лівобережного фронту військ Директорії. У січні 1919 року був заарештований у Кременчуці командиром Волохом, перевезений під вартою до Києва, тоді до Станіславова, де тривалий час жив під наглядом місцевої влади. 

Після невдалої спроби очолити Запорізьку групу Армії УНР заарештований вдруге та засуджений надзвичайним військовим судом до страти за підозрою у намірах державного перевороту.

Пам’ятник Петру Болбочану, Київ. 

Фото з сайту РадіоСвобода

Він мав змогу втекти: прихильні до нього частини пропонували підняти бунт і захистити полковника. Однак він відмовився, сподіваючись у суді відстояти свою честь. Однак військово-польовий суд засудив його до страти. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 28 червня 1919 року на станції Балин на Хмельниччині Болбочана розстріляли. 

Згодом один з очільників більшовицького війська, що рухалось на Україну, Володимир Антонов-Овсієнко визнавав: «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би…».

Матеріал на інших сайтах:

1. 1883 - народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР.

2. Страта полковника Петра Болбочана.

Український пантеон. Видатні українці. Ukrainian pantheon. Outstanding Ukrainians. Ігор Сікорський.

Ігор Іванович Сікорський – видатний авіаконструктор українського походження.

Ігор Сікорський. Фото з сайту Цей день в історії

Ігор Іванович Сікорський народився у Києві 6 червня (25 травня за юліанським календарем) 1889 р. у сім’ї відомого українського психіатра і педагога Івана Олексійовича Сікорського. Військову та інженерну освіту отримав у Санкт-Петербурзі (військове училище), Парижі (Технічна школа) та Києві (Політехнічний інститут). У 1908 році, натхнений зустріччю у Франції з піонером повітроплавання Вілбуром Райтом, зацікавився конструюванням літальних апаратів.

У 1908 р. студент КПІ Ігор Сікорський розробив і побудував свій перший вертоліт, який, однак, не піднявся у повітря. Тоді він почав будувати літаки. Спільно з товаришами по інституту Федором Билінкіним і Василем Йорданом побудував літаки БіС-1 і БіС-2, а згодом вже самостійно – С-3, С-4, С-5, С-6. 12 грудня 1912 року літак С-6 побив світовий рекорд швидкості – 111 км/год.

У 1912 р. Сікорський став головним конструктором авіаційного відділення Російсько-Балтійського вагонного заводу (РБВЗ) у Санкт-Петербурзі. У короткий термін споруджуються багатомоторні аероплани "Гранд" і "Руський витязь", а згодом – чотиримоторний "Ілля Муромець", який став найкращим літаком Першої світової війни.

Після Жовтневого перевороту в Росії, Сікорський емігрував до Франції, а потім – до США. Там він утілює свої авіаційні задуми. Конструкторським талантом Сікорського цікавились великі американські корпорації, а вже 1923 року він створив свою компанію – Sikorsky Aeroengineering Corporation. А наприкінці 1930-х років Сікорський повернувся до давньої мрії юності – створення гелікоптерів – і у вересні 1939 року він сам випробовує експериментальний вертоліт VS-300 (S-46).

VS-300. Фото з сайту Вертолеты Сикорского

 Після війни фірма Сікорського стала визнаним лідером не лише у США, а й у світі. Величезним успіхом компанії стала розробка гелікоптера S-55, який у 1952 році вперше у світі здійснив трансатлантичний переліт. Останнім із вертольотів, розроблених особисто Сікорським у 1954-1955 роках, був S-58. Його численні модифікації експлуатувалися майже в п’ятдесяти країнах світу. Майже до 65-річного віку Ігор Сікорський продовжував працювати інженером-конструктором і лише у 1957 році відійшов від активних справ.

Пам'ятник Ігорю Сікорському поблизу Міжнародного аеропорту "Київ"

 

Ігор Сікорський був нагороджений 80 нагородами. Серед яких – почесна медаль Джона Фріца за науково-технічні досягнення у галузі фундаментальних і прикладних наук.

Гелікоптери Ігоря Сікорського використовували Збройні сили США. 

Усі президенти США, починаючи з Дуайта Ейзенхауера, літають на гелікоптерах конструкції Сікорського.

 

Додатковий матеріал на інших сайтах:

 

1. Сікорський І. І.