Згадує штаб-сержант Дойл Міллер з 12-го полку 4-ї піхотної дивізії армії США, який в «День Д» висдився на ділянці «Юта»:
"При підході до берега у мене над головою почали свистіти кулі. Чую крик британського капітана: "Давай, розгрібай все це. Якщо ми не підійдемо ближче, все опиниться на дні кривавої протоки". Десантна баржа з надсадним ревом двигунів врізається в прибережну мілину. Ясно, що якби нас висадили трохи далі від берега на глибині, я зі своєю машиною тут же пішов би каменем на дно. Капітан підвів нас впритул і опустив апарель, не глушачи двигуни. На своїй машині я викочують з отвору. Мій забитий вщерть боєприпасами напівгусеничний БТР виповзає з води занадто повільно, хоча гусениці молотять щосили. В одному місці я забуксував під непомірною вагою боєприпасів і тут же потрапив під обстріл. Бачу хлопців, які прокладають собі дорогу, але сам сиджу як качка на яйцях. Багато хто думає, що опиняться в безпеці, якщо зможуть вибратися з місця висадки, але це не завжди так. Після ривка з місця висадки я намагаюся забратися з прибережної смуги, але тут у мого борту розривається снаряд, його вогнедишні осколки сиплються на мій напівгусеничний БТР, доверху навантажений боєприпасами. Не гаючи ні секунди і ні про що не думаючи, я тут же вистрибнув і, черпаючи своєї каскою бруд і мокрий пісок, засипав палаючі уламки. Мені так і не довелося помахати лопатою. Як тільки я переконався, що вибуху вдалося уникнути, я знову сів у кабіну і рушив далі на плацдарм".